Читати книгу - "Молоко з медом"

class="p1">— Єремію, ти що?

— А що таке? Він же дорослий.

Оскар кивнув головою. Здається, на сьогодні годі з нього емоцій.

— Ми саме вирішили поїхати на два тижні. У «Мишках» візьму відпустку. Я знайшла нову дівчину, з неї буде гарна керівничка. Дасть собі раду.

— А куди? — спитав Оскар.

— Як це куди? Додому. Поїдеш з нами?

Ну, звісно. Він собі це навіть уявив. Вони точно тільки про це й мріяли, щоб він попхався туди з ними.

— Ні. Чекатиму на результати. Крім того, я знайшов собі роботу на липень. Я в серпні збирався поїхати.

— Ну, не знаю. У серпні в мене вже не буде відпустки, — зауважила мама. — Хіба що сам поїдеш.

— Сам?

— Або візьмеш із собою цю однокласницю…

— Лінку?

— Ага. Їй потрібен відпочинок. Сад, повітря… Рай для дитини. Чом би й ні?

«Вона знає», — зрозумів Оскар. Хоча після тієї розмови мама більше не розпитувала про Лінку. І все ж знала.

Знала, та жодного разу не сказала, що те, що він робить — безглуздя. Бо й сама була закохана.

— Гарна дівчина, — сказав Єремій. — Твоя мама показувала мені на Фейсбуку.

— «Ет, що там Фейсбук, — подумав Оскар. — Якби ж ти її побачив у житті…»

Мабуть, у них буде така нагода. Звісно, що так.

— Пробач, мамо, — мовив він. — Я… я злякався. Пробачте, — звернувся він уже до Єремія.

— Не переймайся, — відповіла мама. — Це все в минулому. Обіцяю.

Ні, Оскар не хотів казати, що колись вона вже обіцяла. Волів вірити, що все справді буде добре.

Наталія відучора пила мелісу, бо хтось їй сказав, що це гарно заспокоює нерви. Та не дуже допомагало. Вона страшенно нервувала. Результати вже мали бути, але їх досі не оприлюднили, хоча дівчина без кінця оновлювала сторінку. Вона розуміла, що не пройшла. Не за такого конкурсу. Але знала, що надія вмирає останньою. Тепер дорікала собі, що взагалі зустрічалася із цим кретином Азором. Звісно, сама хотіла. Але ж мала розуміти, що їй це нічого доброго не віщує. Особливо, коли йдеться про навчання. Завжди доводиться чимсь жертвувати. За все в житті доводиться платити. Знову оновила сторінку. З’явилися результати. Ні. Усе-таки ні. Звичайно, Наталія знала, що найпевніше не пройде, але гіркота поразки її вразила. Аж погано зробилося. Може, знову піти поблювати? Ні, бляха-муха, ні. Певна річ, далася взнаки її впертість, адже вона не подала документи до жодного іншого вишу. А люди так робили, щоб узагалі бодай кудись пройти. Хоч щось робити. Але не вона! Бо мусила отримати все або нічого! Наталія затулила обличчя долонями й розридалася. І тут задзеленчав телефон. Лінка. Ні, не хоче вона з нею розмовляти. Лінка точно вступила. Хоча їй і було важко, бо дитина, та й узагалі. Усі вступили, усі, крім неї. Натиснула червону кнопку.

— Не бере, — сказала Лінка. — Дзвонимо до Каськи.

— І що? — запитала Лінка, коли сестра взяла трубку.

— Я пройшла в Академії мистецтв, — похмуро сказала та. — І на юридичний пройшла.

— Ну, я жодного разу ще не чула, щоб хтось так реагував на те, що вступив до вишу. Та ще й на два факультети!

— Дай спокій. Це повна лажа.

— Поговори з ними.

— Може, і так. Але… хвилиночку? А ви?

— Вступили!

— Обоє?

— Так, — відповіла Лінка. — Але в Оскара результати були кращі. Так чи сяк, ми обоє вступили — і це найважливіше!

— Наталія не бере трубку. Не знаєш, що з нею?

— Ні. Я теж їй дзвонила. Не бере. Гадаєш, вона не пройшла?

— Не знаю. Почекаймо ще трохи. Може, не бере трубку, бо сидить, наприклад, у туалеті чи ще щось таке. Але…

— Якщо це триватиме — поїдемо до неї. Хіба її результати не оголосили раніше?

Оскар, звичайно, був у Лінки. Обоє вже, на щастя, не чекали на результати вступу, але за Наталію хвилювалися.

Лінка написала до неї, та відповіді не було. За дві години вони вже непокоїлися не на жарт. Бо Наталія мовчала.

— Блін. Доведеться до неї поїхати.

— З Євою?

— А що робити? Немає нікого, хто міг би нею зайнятися.

Зібралися й пішли. Дорогою подзвонили до Каськи, щоб і вона прийшла, якщо може. Зустрілися біля будинку. Подзвонили. Спершу ніхто не підходив, і вони вже подумали, що Наталії немає, і вони дарма припхалися. Та за мить почувся довгий сигнал — і вони ввійшли до під’їзду. Двері відчинила мама Наталії, яка дуже здивувалася, побачивши таку делегацію. Ще й із малою дитиною.

— Наталія в себе.

— Вона не бере трубку. То…

— Так, — зітхнула мама. — Вона не пройшла. Наталія у відчаї. Сидить і плаче. Добре, що ви прийшли. А як ваші справи?

— Ну… добре, — відповіла Лінка. — У нас вийшло. Але… розумієте… я, мабуть, однаково не зможу…

— А я вступила, хоч не хотіла, — додала Каська.

— Боже, я нічого не розумію. Та дарма. Ходімо.

Лінці аж боляче зробилося, коли вона побачила зіщулену на ліжку подругу. Та навіть не встала, щоб привітатися.

— Привіт, — тихо сказала Лінка й сіла поруч.

— Ви вже все знаєте, так? — глянула на неї Наталія.

Лінка кивнула головою.

— Не переймайся.

— Як це не переймайся? Боже, яка ганьба!

— Жодної ганьби. Там величезний конкурс. Не треба винуватити себе, це й із найкращими трапляється.

— А ви пройшли, так? Якщо не сидите вдома й не обливаєтеся сльозами?

— Так, — відповіла Лінка.

— Але в моєму випадку це якраз дуже погано, — додала Каська.

— А я можу тобі віддати своє місце, — усміхнулася Лінка. — Бо я, мабуть, однаково не зможу вчитися.

— Ганка теж не вступила, — мовила Наталія. — Тобто вступила, але не туди, куди хотіла. Пройшла тільки на соціологію. Ну, але краще так, ніж ніяк! А я, дурна, навіть не мала жодного запасного плану. Така була впевнена!

— Неправда, — відповіла Лінка. — Це не так. Ти не була впевнена, навпаки говорила, що в тебе… ну, чорні думки.

— Так. Але я думала…

— Це через цього сучого сина…

— Та ну. Він же не примушував мене. Я добре знаю, що завинила сама.

І тоді озвалася мама Наталії.

— По-перше, навіщо говорити про почуття провини. Рік повчишся, спробуєш знову. Що таке один рік? Люди кілька років поспіль не можуть вступити на омріяні факультети. А по-друге, у передпокої плаче дитина. Тут є якась мати?

Навіть Наталія усміхнулася.

— Ти прийшла з Євою?

— Так.

— Дай мені її. Можна?

— Єву?

— Ага. Мене це лише втішить. Ох, щонайбільше, ти підеш учитися, а я її вдочерю, — і всміхнулася крізь сльози. А тоді взяла малу й пригорнула.

— Малі діти як цуценята. Так