Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

й махнула рукою, щоб він забирався. Кріссі прокинулась і заплакала.

Дивна річ, потім я анітрохи не шкодувала. Навпаки, була збуджена й пишалася собою. «Від щирого серця! — казала я собі. — Моя перша тарілка!»

[Тиша.]

— А що, були інші?

— Інші тарілки? Скільки завгодно.

[Тиша.]

— Отже, саме отак і скінчилися ваші стосунки?

— Не зовсім. Був ще епілог. Я розповім вам епілог, і на цьому буде кінець.

Справжній кінець провістив презерватив, зав’язаний зверху презерватив, повний мертвої сперми. Марк виловив його під ліжком. Я була приголомшена. Як я могла недобачити його? Я немов хотіла, щоб його знайшли, хотіла, щоб про мою невірність кричали на всіх перехрестях.

Ми з Марком ніколи не користувалися презервативами, тож не було сенсу брехати.

— Як довго це триває? — запитав він.

— Від грудня, — відповіла я.

— Ах ти, сука, — мовив він, — брудна, брехлива сука! А я вірив тобі!

Він уже збирався вибігти з кімнати, як раптом, немов надумавши, повернувся і… — даруйте, я прикрию вуаллю, те, що трапилося далі, надто соромно переказувати, завелика ганьба. Скажу тільки, що це мене здивувало, вразило, а над усе розлютило.

— Цього, Марку, я тобі ніколи не пробачу, — сказала я, оговтавшись. — Є певна межа, і ти щойно переступив її. Я йду. А ти доглядай Кріссі, тепер твоя черга.

Присягаюсь, коли я вимовила слова «Я йду, а ти доглядай Кріссі», я мала на увазі лише те, що я йду з дому, а він нехай подивиться пополудні за дитиною. Та за п’ять кроків, які я мала ступити до вхідних дверей, мені раптом сяйнула думка, що це справді могла б бути мить визволення, мить, коли я вийду з незадовільного шлюбу і вже ніколи не повернуся. Хмари над моєю головою, хмари в моїй голові розвіялись і зникли. «Не думай, — казала я собі. — Просто роби!» Навіть не зашпортавшись, я обернулась, вибігла нагору, запхнула в сумку якусь білизну і знову побігла вниз.

Марк загородив мені шлях.

— Куди, по-твоєму, ти йдеш? — запитав він. — Ідеш до нього?

— Іди під три чорти! — відповіла я і намагалася пройти, але він схопив мене за руку. — Пусти мене!

Без крику, без гавкоту, одна коротка команда — і на мене неначе зійшли з неба корона й королівські шати. Він мовчки пустив мене. Коли я від’їхала, він і далі стояв, як прибитий, у дверях.

«Як легко! — тішилася я. — Як легко! Чому я не зробила цього раніше?»

Що дивує мене у зв’язку з тією миттю, — яка справді була однією з визначальних митей у моєму житті, — дивувало тоді й дивує аж дотепер, так це наступне. Навіть якщо якась сила в мені, — назвімо її для простоти неусвідомленим, хоча я маю свої застороги з приводу класичного неусвідомленого, — стримала мене й не дала зазирнути під ліжко, — стримала саме на те, щоб прискорити цю шлюбну кризу, — якого біса Марія не прибрала того обвинувального доказу: адже Марія вочевидь не була елементом мого неусвідомленого, її робота полягала в прибиранні, вона мала прибирати і чистити? Невже Марія навмисне недобачила презерватив? Невже вона відсахнулася, побачивши його, і сказала собі: «Це заходить задалеко! Або я захищаю святість шлюбного ложа, або стаю учасницею мерзенної справи!»

Інколи я уявляю собі, як я лечу назад до Південної Африки, нової, демократичної Південної Африки, за якою ми так тужили, і то з єдиною метою знайти Марію, якщо вона ще жива, і отримати відповідь на це дратливе запитання.

Що ж, я, звичайно, не їхала до нього, як казав Марк у нападі ревнивого шаленства, але куди саме я їхала? Адже я не мала друзів у Кейптауні, — друзів, які б не були передусім друзями Марка і тільки потім — моїми.

Був один заклад, який я помітила, коли їздила через Вінберґ: пошарпану стару кам’яницю з написом: «Готель „Кентербері“». Проживання. Повне або часткове харчування. Скидки при проживанні довше тижня та довше місяця». Отже, я вирішила їхати до цього готелю.

Так, сказала жінка за конторкою, якраз є вільна кімната. Я хочу зняти на тиждень чи на довший термін? Спершу на тиждень, відповіла я.

Та кімната — будьте терплячі, це не дрібничка — була на першому поверсі. Вона була простора, з невеличкою ванною і туалетом, маленьким холодильником і вікном до самої підлоги, що виходило на тінисту, заплетену виноградом веранду.

— Чудово, — проказала я, — я беру її.

— А ваш багаж? — запитала жінка.

— Багаж привезуть пізніше, — мовила я, і вона зрозуміла. Я, певне, була не першою дружиною, що втекла і прийшла на поріг готелю «Кентербері». Певне, вони ще й як тішилися появою отих розлючених дружин. Та ще й мали невеличкий виграш від тих, хто платив за тиждень, ночував ніч, а потім, покаявшись, виснажившись, скучивши за домом, покидали готель наступного ранку.

Що ж, я не каялася й вочевидь не тужила за домом. Я була цілком готова зробити цей готель своїм домом, поки тягар турботи про дитину змусить Марка благати миру.

Були ще балачки про безпеку, до яких я навряд чи й дослухалася: ключі від дверей, ключі від брами; плюс правила паркування, правила для відвідувачів, правила для цього, правила для того. В мене не буде відвідувачів, заявила я жінці.

Того вечора я вечеряла в тоскній salle á manger[49], їдальні готелю і вперше побачила своїх сусідів, що, здавалося, зійшли безпорадно зі сторінок Вільяма Тревора і Мюріел Спарк[50]. Але, безперечно, такою самою я видавалася і їм: ще одна збурена втікачка від прикрого шлюбу. Я рано лягла спати і спала добре.

Я гадала, ніби тішитимусь своєю новонабутою свободою. Я поїхала до міста, купила собі дещо, сходила на виставку в Національній галереї, пообідала в шикарному ресторані в районі Ґарденз. Але на другий вечір, сама в своїй кімнаті після абиякої вечері зі в’ялого салату і звареного морського язика під соусом бешамель, мене раптом охопила самотність, ба навіть гірше, ніж самотність: жаль до самої себе. З публічного телефону у вестибюлі я подзвонила Джонові і, бурмочучи (адміністратор підслухала), пояснила йому свою ситуацію.

— Може, хочеш, щоб я приїхав? — запитав він. — Ми могли б піти разом на пізній кіносеанс.

— Авжеж, — погодилась я, — авжеж-авжеж-авжеж!

Наголошую ще раз, і то якомога виразніше: я втекла від чоловіка і дитини не на те, щоб бути з Джоном. Не такий то був зв’язок. Насправді то взагалі навряд чи був зв’язок, радше дружба, позашлюбна дружба з сексуальним компонентом, значення якого, принаймні з мого боку, було більш символічним,