Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

планети. Мені довелося докласти певних зусиль, щоб пояснити їй, що Марія, яка приходить уранці на восьму годину і йде опівдні, не становить частину родинного гурту. «Марія повинна йти додому, — казала я їй перед Марією. — Скажи Марії «бай-бай». Марія має свою маленьку дівчинку, яку треба доглядати й годувати». (Задля спрощення я говорила про дитину Марії в однині. Адже я добре знала, що Марія має годувати і вдягати сімох дітей, п’ятеро своїх і двох, що перейшли від сестри, померлої від сухот.)

Щодо ширшої родини Кріссі, то її бабуся з мого боку померла задовго до того, як вона народилася, а дідуся, як вже казала, запроторили до санаторію. Маркові батьки жили в сільській Східній Капській провінції у фермерському будинку, обгородженому двометровою дротяною огорожею, по якій пробігав електричний струм. Вони ніколи не ночували за межами дому, боячись, що ферму пограбують і відженуть худобу, тож із не меншим успіхом могли б жити й у в’язниці. Маркова старша сестра жила за тисячі миль у Сіетлі, а мій рідний брат ніколи не їздив до Кейптауна. Отже, Кріссі мала якомога простіший варіант родини. Єдиним ускладненням був дядько, що закрадався опівночі через тильні двері й ліз до матусі в ліжко. Як той дядько вписувався в загальну картину? Він був членом родини, а чи навпаки, хробаком, що точив серце родини?

А Марія — я ніколи не була впевнена, як багато вона знає. Праця мігрантів у ті дні була нормою в Південній Африці, тож Марія, напевне, була дуже добре знайома з ситуацією, коли чоловік прощається з дружиною та дітьми і їде до великого міста шукати роботу. Але чи схвалювала Марія дружин, які собі бавились, як не було поряд чоловіка, — це вже інше питання. Хоча Марія насправді ніколи не бачила мого нічного відвідувача, її навряд чи можна було одурити. Такі відвідувачі лишають після себе забагато слідів.

Але що це? Невже справді вже шоста година? Я й не здогадувалася, що вже так пізно. Слід зупинитися. Ви можете прийти завтра?

— Боюся, завтра я вже мушу їхати додому. Я лечу звідси до Торонто, від Торонто — до Лондона. Я б начхав на це, якби…

— Гаразд, тоді поквапмося. Тут небагато й лишилося. Я швиденько.

Однієї ночі Джон прийшов у незвичайно збудженому стані. Він приніс із собою маленький касетний магнітофон і ввімкнув його, грали струнний квінтет Шуберта. Я б аж ніяк не назвала його сексуальною музикою, та й не надто була в настрої слухати, але Джон хотів кохатися, зокрема — даруйте за відвертість — хотів, щоб ми узгоджували свої рухи з музикою, дотримувались повільного темпу.

Що ж, ті повільні рухи, може, й були дуже гарні, але анітрохи не збуджували мене. Крім того, я не могла прогнати з-перед очей картинку зверху на касеті: Франц Шуберт скидався не на бога музики, а на заклопотаного віденського клерка з нежиттю.

Не знаю, чи пам’ятаєте ви цю повільну мелодію, але там є довга партія скрипки з альтом, що пульсує нижче, і я відчувала, що Джон намагається дотримуватися тих пульсацій. Увесь цей захід дивував мене як силуваний і сміховинний. Тим або тим чином моя відчуженість передалася Джонові. «Звільни свій дух! — просичав він. — Відчувай через музику!»

Що ж, ніщо так не дратує, як указівки, що ти повинен відчувати. Я відвернулася від Джона, і його невеличкий еротичний експеримент одразу зазнав краху.

Згодом він намагався мені пояснити. Сказав, що хотів продемонструвати щось з історії почуттів. Почуття мають свої природничі історії. Вони зароджуються на певному етапі, квітнуть якийсь час або ж хиріють, а потім умирають або гаснуть. Більшість почуттів, які квітнули за доби Шуберта, тепер уже мертві. Єдиний доступний нам спосіб відчути їх — через музику тих часів. Адже музика — це слід, запис почуттів.

— Гаразд, — мовила я, — але навіщо нам злягатися, коли ми слухаємо музику?

— Бо повільна мелодія квінтету якраз і відображує злягання, — пояснив він. — Якби, замість чинити опір, ти дала музиці плисти собі в душу й надихати тебе, ти б відчула проблиски чогось незвичайного: почуттів людей, які кохалися в постнаполеонівській Австрії.

— Почуттів постнаполеонівського чоловіка чи постнаполеонівської жінки? — запитала я. — Пана Шуберта чи пані Шуберт?

Мої слова по-справжньому дратували його. Він не любив, коли глузують із його улюблених теорій.

— У музиці не йдеться про злягання, — казала я далі. — Саме тут ти загубив сюжет. У музиці йдеться про прелюдію, про залицяння. Ти співаєш дівчині перед тим, як вона пустить тебе до свого ліжка, а не тоді, коли ти в ліжку з нею. Ти співаєш, щоб прихилити її, завоювати її серце. Якщо тобі не ведеться зі мною в ліжку, мабуть, це тому, що ти не здобув мого серця.

Тут мені годилося зупинитись, але я не замовкла й казала далі:

— Помилка, яку зробили ми обоє, полягає в тому, що ми скоротили прелюдію. Я не звинувачую тебе, ця провина не меншою мірою моя, ніж твоя, але це все-таки провина. Секс кращий, коли йому передує добре, тривале залицяння. Він тоді емоційно задовільніший. І еротично задовільніший. Якщо ти намагаєшся вдосконалити наше сексуальне життя, ти не досягнеш цього, спонукаючи мене злягатися в такт музиці.

Я сподівалася, що він відбиватиметься, аргументуватиме на користь музичного сексу. Але він не клюнув на приманку. Натомість прибрав понурого, переможеного вигляду й обернувся до мене плечима.

Я знаю, що суперечу тому, що казала раніше, мовляв, він і добрий боєць, і вміє програвати, але цього разу я, здається, справді зачепила його за живе.

Хай там як, отак воно сталося. Я пішла в наступ і вже не могла зупинитися.

— Іди додому й повчись залицятися, — мовила я. — Іди. Іди геть. І забери свого Шуберта. Прийдеш, коли зможеш орудувати краще.

То було жорстоко, але він заслуговував, бо не відбивався.

— Гаразд, я піду, — понуро протяг він. — Однаково мене чекає робота. — І почав одягатися.

«Чекає робота!» Я схопила найближчий предмет, який мені трапився під руку, — маленьку череп’яну тарілочку, коричневу з намальованим жовтим кантом, одну з шести, що їх ми з Марком купили у Свазіленді. Якусь мить я ще бачила комічний аспект ситуації: чорнокоса гологруда коханка виявляє свій бурхливий центральноєвропейський темперамент, вигукуючи образи і жбурляючи посуд. А потім таки кинула тарілочку.

Вона поцілила йому в шию й відскочила на підлогу, не розбившись. Він пригнувся й приголомшено глянув на мене. Я певна, ніхто ніколи ще не кидав у нього тарілку.

— Геть! — крикнула я чи навіть верескнула