Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Братику! – обійняв він Наста, і той у розпачі обм’як на другові, почавши несамовито плакати.

Яковенко тремтів і здригався від плачу. Друг зробив спробу заспокоїти хлопця та дізнатися, що трапилось. Наст досі не розповів нічого, лишень відправивши у відповідь другу локацію місця, де він знаходиться… чи правильніше… вони.

– Братику! Насте… будь ласка, брате! Насте, будь ласка, скажи, що… – намагався достукатися він друга. – Будь лас-ка, скажи, що трапилось.

– Я винен… я … я… – спадали сльози з щік на спину Саві.

– Насте, ти в будь якому разі не винен, це все росі…

– Я…я-я-я… я винен… я…я… – не вгамовувався він.

– Не ти, Насте! Не ти! – трясучи його за плечі, відсахнувся Сава у спробі подивитися в очі, але Настові очі були заплющені. З‑під мокрих вій стікали гіркі сльози.

– М‑м-м, серце, – заскиглив він від різкого печіння – десь там, де знаходилось фізичне серце хлопця, яке змусило його сісти навпочіпки, притиснувши руки до грудей. В переносному значенні серце в Наста вже навіть не боліло і не було розбите – воно просто було відсутнє, розірване на шматки і забуте десь там, у теплому минулому.

– Що, що таке, де?! – почав вовтузиться над ним Сава, безпорадно оглядаючи хлопця ззовні, неначе хотів там побачити причину різкого болю.

– Все, вже все, е-хе, – декілька разів глибоко вдихнув Яковенко.

Він пам’ятав, що йому заборонено робити майже все, що стосується підвищення тиску та частоти серцевих скорочень, тому що зменшення загального об’єму крові і наявність токсинів білого фосфору в ній, можуть викликати ускладнення, сказали лікарі Насту під час його донації. На питання, які саме ускладнення, молодий лікар-­інтерн підняв очі догори і висолопив язика у бік, неначе пінгвін з відомого мультфільму, зображаючи смерть.

– Саво… будь ласка, зайди в цю будівлю, подивись там… – сльози знов покотилися по щоках.

– Що там? Брате, будь ласка, скажи що?

– Чи є т-там… Т… – ковтнув ком у горлі Наст і, нарешті зібравши волю в кулак, підняв очі на друга. – Тімур.

– Малий? – приголомшено перепитав Сава і, після мовчазного кивка-­відповіді, одразу ж розвернувся та пішов з обличчям повного нерозуміння всього, що коїться навкруги.

Яковенко відійшов подалі від стінки, спостерігаючи, як Сава похмуро зупинився напроти таких саме сірих, як і вся непримітна будівля, дверей і тричі погупав. Старий сивий дідусь відкрив кучерявому молодику і заходився розглядати того, хто порушив мертву тишу його закладу. Перемовившись кількома фразами, він впустив хлопця і той, трохи зіщулившись, увійшов услід за дідом. Декілька хвилин Наст чекав на друга і за цей час карета швидкої встигла під’їхати до моргу. Три великі жіночки вийшли з автівки, а перед ними швидко човгав короткими ніжками повненький водій, не забуваючи при цьому укинути жарт, від якого публіка щоразу реготала. Водій відчинив задні двері, і звідти витягли медичну каталку з тілом якоїсь людини, замотаної в простирадла, наче мумію. Судячи з розмірів, мрець був невеликий. Зневірений у долю всіма оточуючими подіями, Наст не зміг не підійти.

– Скажитє, а кто ето? – з переляканими очима звернувся він до першої жінки, але та, просто проігнорувавши його, потягла каталку, іржаві коліщатка якої дуже неприємно скреготали. Наст не здавався і подивився болісно на другу жінку, але та лишень сумовито похитала головою, мовляв: «Як вони вже всі дістали». – Ето дєвушка? – затамувавши подих, запитав він, розуміючи, що зараз занадто близький до сказу.

– Та какая дєвушка?! – величаво й гордовито йшла третя у білих капцях та білому хірургічному костюмі, неначе антагоністка черниці. В одній руці була історія хвороби, що складалася всього з декількох листків, а в іншій тліючій недопалок. – Ето воєнний, шторм Z.. герой бль… «тьфу», – плюнула вона на промерзлу землю. – Бил нарік вонючій – стал гєрой, бль… «тьфу», – ще раз сплюнула вона, але Насту було вже все одно на її базікання.

Від душі трошки відлягло і хлопець продовжив чекати на Саву, стоячи спиною до цього безликого сірого витвору радянських часів, дивлячись вперед, власне кажучи в нікуди, в спробах звільнити голову від постійних думок, що нав’язували йому провину у тому, що сталося. Наст розумів, що обрав Ліру, а не хлопчика. Можливо, зроби він інакше, малий би вижив. «Тоді б померла Ліра!» – казала йому свідомість, але Наст роздратовано похитав сам собі головою: «Ніколи… ніколи!»

Очі ковзали по автомобілю швидкої, на який спирався водій, потягуючи свою цигарку. Авто було в гарному стані, через що Наст зробив висновок, що їздить воно лишень по території лікарні, яка була, не сказати, що маленька. Хлопець швидко відвів очі, проте йому здалося, що він побачив дещо дивне у великому бічному дзеркалі, де відбивалася сіра будівля. Наст повернув погляд на відображення. За вузьким прямокутним горизонтальним вікном, що було під самим дахом моргу і виконувало незрозумілу функцію, Наст побачив сині очі дитини, що німо спостерігала за ним. Серце знов заторохтіло й запекло. Наст у паніці озирнувся – за брудним напівпрозорим склом, під стелею моргу не було нікого. «Це все від стресу, від недосипу», – подумав хлопець, сівши навпочіпки. Він тер рукою груди у ділянці серця, а згодом й лоба, немов у спробі розігріти мозок задля кращої працездатності. Металеві двері грюкнули, Сава вийшов з моргу. Одразу біля входу він потягся до кишені й дістав звідти цигарку з сірниками, тремтячими руками підпаливши тютюн.

– Саво, що там? – підвівся Наст, обережно наблизившись до друга.

– Насте… – затягнувся кучерявий хлопець. – А чи не занадто ми молоді? Для цього… всього… – ще сильніше затягнувся він знову.

– Саво, – ігноруючи питання друга, продовжив Наст. – Т… Тімур… там? – запитав він, знов сівши навпочіпки, через печіння у серці та несамовиту тахікардію, що гупала хлопцю у потилицю та скроні.

– Так… – опустив очі друг. З‑під його вій на щоки текли сльози. – Як це сталося? «Х‑м», – шмигнув носом хлопець. – Скажи хоч щось, Насте! – почав нервувати він, як раптом двері заскрипіли і три жінки ледь не врізались із пустою каталкою у Саву, що стояв на проході.