Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Атайді! – скерувала третя, яка була і в цей раз замикаючою колони.

Сава зробив крок у бік і пропустив жіночок, що урочисто йшли назад до автомобілю.

– Скажи, Насте! Що сталося? – знов звернувся Сава до Наста, що сидів та тер долонею груди.

– Нічого, що ти, або я, або хто-небудь може змінити, – тихо прошепотів він, дивлячись у землю.

Наст розумів, що Тімур там, весь цей час розумів, але все одно не міг не пересвідчитись. Збагнув він і чиї очі дивилися на нього через вузьке скло на відстані трьох метрів від землі. Малий таки навчився літати…

– Це росіяни? – підпалив кучерявий хлопець вже третю поспіль цигарку, дивлячись то собі під ноги, то інколи кидаючи погляд на друга, що сидів навпочіпки поруч. Вигляд в Наста був справді кепський.

– Так.

– Я готовий, Насте, – затягся він аж до фільтра, вбивши третину цигарки за раз.

– До чого? – не розуміючи, примружився Наст.

– До всього, – кинув Сава недопалок подалі від себе. – До смерті теж… мабуть. Якщо це допоможе помститися цим потворам. Я готовий, Насте… готовий. В тебе є план? Насте? Ти чуєш?

Яковенко сидів, дивлячись у землю. «Тільки ми лишилися… ми удвох», – думав він про себе, але на звернення друга впевнено підняв голову.

– Плану нема, Саво. Є ідея.

– Що треба робити? – рішуче подивився той вниз – в Яковенкові очі.

– Розповім на ходу. Спершу нам потрібно зайти до Ліри.

– До речі! А де Ліра? – взявся розпитувати Сава, але ледь не зомлів, почувши відповідь.

– В реанімації…

Мовчки, під легке посвистування вітру, хлопці дісталися головної семиповерхової будівлі та увійшли всередину.

– Насте! – шикнув Сава, як тільки хлопці переступили поріг. – Ей! – привернув він знов увагу змученого хлопця. – Це що – ти? – прошепотів він, вказуючи на чорно-біле зображення, якого раніше не помічав Яковенко.

Фото хлопця у масці та ще з волоссям, що спадало на чоло, було зроблено, судячи з усього, з камер, що були на вході до лікарні в той день, коли Наст навідався до Анатолія Кудрявцева.

– Давай ще гучніше! – розсердився Яковенко і прискорив крок, а Сава побіг за ним.

– Та я ж просто! – зробив невдалу спробу виправдатися друг.

Піднявшись на шостий поверх, Наст вкотре встав перед дверима в кляте відділення. «Отделение политравмы» – змінила мову табличка, не змінивши суті та сутності відділення.

– Ти стій тут. Зараз, коли відчиняться двері, я … –звернувся до Сави Наст, але водночас двері відчинились і каталка з ще однією «мумією» поїхала у супроводі трьох жіночок, яких вже нещодавно зустрічав Наст.

Жінки навіть не звернули уваги на двох хлопців, сумовито дивлячись перед собою і, таке враження, не в змозі бачити взагалі щось навколо, немов їх нічого не цікавило в цьому житті. Наста, принаймні, вони точно не цікавили, тому він так само не звернув уваги на цю трійцю, що вже зникла за кутом. Хлопець стрімко зірвався з місця і встромив ногу у проріз дверей, що швидко зачинялися. Цього разу все було так само легко, як і минулого. «Взагалі не вчаться на помилках», – подумав він й перетнув поріг відділення. Його погляду відкрився довгий порожній коридор, але, тільки-но зробивши кілька кроків вперед, Наст почув огидне:

– КУДА?! – за спиною.

Бабуня, років вісімдесяти за виглядом, сиділа з газетою у непомітній комірці за дверима. Все ж таки вони вчилися на своїх помилках і поставили людину, що буде спостерігати. З‑під тонких окулярів на Наста зневажливо дивилося товсте обличчя місцевого сторожа, який чекав відповіді на питання.

– До жінки! – збитий з пантелику, нервово відповів Наст.

– КАВО?! – скривилася та і Яковенко поспіхом повторив відповідь гучніше, і на більш зрозумілій для вартового мові.

– К женє!

– Фамілія!

– Мірова.

– Уєхала.

– Куда?

– Тцц, – цокнула та і закотила очі, повернувши їх вже на газету, а не на хлопця. – На апєрацию.

Печіння в грудях і торохтіння серця знов почало відлунювати у скронях.

– Я пройду оставіть єй коє-што в палатє… – ледь вимовив нервовим голосом Наст. Думки в його голові зараз були тільки про кохану. «Дай Боже, щоб ти урятував її», – благав Наст, сам не розуміючи кого.

– Нєльзя, – не підіймаючи очей, заборонила жінка.

– Мнє Міров Ніколай Ніколаєвіч разрєшіл, – блефував Яковенко і, на щастя, це спрацювало.

– Тцц, – знов гучно цокнула бабця, похитавши величезною головою. – Ну, іді!

Двічі повторювати Насту не було за потрібне, тому він швидко покрокував вперед, впевнено рухаючись коридорами до вже боляче-­знайомої окремої палати. Не зустрівши на шляху нікого, Наст увійшов до палати і побачив порожнє ліжко. Поруч із ним м’яка іграшкова мавпа сиділа з відразливою посмішкою та безглуздо дивилася на хлопця. «Гидота», – подумав він і вдарив мавпу по обличчю – так, що та впала з тумбочки на підлогу. На цій тумбі був і телефон Ліри, яким власне Наст і бажав скористатися. Хлопець дістав з кишені свій телефон та узяв мобільний дівчини у іншу руку. Швидко знайшовши контакт Діми у своєму телефоні, він почав вбивати цифри у додатку «телеграм» на телефоні дівчини. Яке було його здивування, коли замість порожнього чату він побачив безліч повідомлень від Юдіна, яким не було краю. Той писав ледь не щодня величезні повідомлення, розповідаючи, про свої справи, та цікавлячись у Ліри, як вона себе почуває. Наст з розширеними зіницями почав хутко гортати чат догори і здивувався ще сильніше, коли побачив, що Мірова жодного разу не відповіла, окрім одного, першого разу, який стався більше ніж два роки тому.

«Ліра, я розумію, що можливо ти навіть не будеш читати це повідомлення, але я відчуваю, що не можу більше терпіти це. Все, що Наст каже про мене – неправда, клянуся життям, я не винен у смерті його батька. Ліра, я дуже сильно кохаю тебе, ти знаєш це, ти завжди це знала. Я буду писати тобі кожного дня просто щоб відчувати якийсь, хоча б односторонній зв’язок із тобою. Будь ласка, будь обережною, я не завжди зможу допомогти», – написав він перше повідомлення в 2023 році.