Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

class="p1">— Ну тоді покажи мені щось, щоб я все збагнула! — твердо й вимогливо попросила Рената.

— Чудова думка! — погодився Вітас. — Тільки спочатку давай йому нове ім’я підберемо! Яке запам’ятовується!... Здається, у мене є! — його погляд спалахнув. — Ґуґлас у нас уже є! А чого найбільше не любить «Ґуґл»?

— Ґуґлас чи «Ґуґл»? — уточнила Рената.

— Ну, якщо Ґуґлас названий на честь «Ґуґла», то кота треба назвати на честь того, чого не любить «Ґуґл». Адже собаки котів ненавидять!

Рената важко зітхнула. Вона не тямила, до чого хилить Вітас, але тепер знала, що в думках у нього все гаразд, це з поясненнями своїх задумів — проблеми.

— «Ґуґл» не любить комп’ютерних вірусів? — припустила Рената. — Ти хочеш назвати його Вірус?

— Ґуґл найбільше не любить спаму! — Вітас глянув на неї поблажливо, наче вона провалила зовсім легкий іспит. — Давай котика назвемо Спамас!

— Але ж це собаче ім’я! — запротестувала Рената. — Так називають собак, які довго і без приводу гавкають!

— А ти поглянь на це інакше! Уяви картинку — собака ганяється за кішкою! Ґуґлас ганяється за Спамасом! Логічно?

Ренаті справді стало смішно.

— Називай його, як хочеш! Це ж твій кіт! — махнула вона рукою. — Ґуґлас — мій пес, а Спамас — твій кіт. Ти й сам як спам іноді!

— Не треба перебільшувати! — Вітас грайливо покивав пальцем Ренаті. Після цього підійшов і поцілував. — Тепер, коли у кота є ім’я, я займуся справою!

— А показати? — заскиглила Рената.

— Дай мені годинку! Мені треба зробити макетик папірця, а потім я роздрукую та покажу.

Він приніс зі спальні нещодавно куплений кольоровий ксерокс, під’єднав до ноутбука і застукотів пальцями по клавіатурі.

Незабаром загудів і принтер, і став випльовувати один за одним аркуші білого паперу. Цікавість змусила Ренату взяти один.

— Ой! — скрикнула вона. Таких оголошень вона бачила у своєму житті багато, і щоразу у неї виривалося то зітхання, то жалісне «ой».

У центрі аркуша «А4», як яскрава мішень, містилася червона пика кота. Згори великими літерами: «Допоможіть! Зник кіт». Під фотографією також великими літерами: «Звати Спамас. Дуже просимо повернути за винагороду 200 літів». Далі — номер мобільного Вітаса.

— А коли він устиг зникнути? — розгублено, по-дитячому спитала Рената, озираючись на всі боки в пошуках нещодавно перейменованого кота.

— Ну ти й наївна! — Вітас хихикнув. — Він ще не зник! Але зникне сьогодні ввечері!

— А чому він зникне? — не допетрала Рената.

— Бо так треба. Він зникне, ми розклеїмо по всьому місту оголошення. Люди почнуть шукати червоного кота, щоб отримати двісті літів — двісті літів на дорозі не валяються! І коли ми післязавтра повісимо в інтернеті оголошення про фарбування домашніх тварин, ніхто не здивується, бо вже будуть знати про існування червоного кота! Бачиш? — закінчив Вітас із гор­дістю.

Цього разу Рената збагнула задум Вітаса.

— Ну ти й вигадав! Мені б таке і на гадку не спало!

— Ти ж не росла в Каунасі! — хвалькувато заявив він.

Увечері годині о восьмій кота Спамаса насильно засунули в клітку-кошик і він опинився на задньому сидінні «фіатика». Тварина ніби відчувала, що його чекають неприємності: нявкала все гучніше та голосніше.

— Не турбуйся, — обернувся до нього Вітас. — Мужик без біографії — порожнє місце! Ми тобі зробимо таку біографію, що до Вікіпедії потрапиш!

Вечірній Анікщяй зустрів їх сонними безлюдними вулицями та безліччю освітлених вікон. На небі вперше за кілька днів палали холодні зірки. Вузький серп місяця висів над костелом Святого Матаса. Висів так низько, немов намагався своїм загнутим кінцем підчепити хрест.

— Ми його висадимо біля винзаводу! — скомандував Вітас.

Рената повернула до винзаводу. Зупинилася перед головною будівлею.

— Ні, ти що! Тут охоронці! Давай трохи далі, там, де житлові будинки!

На вулиці віяв неприємний колючий вітер. Через нього здавалося, що температура опустилася вниз градусів на п’ять—десять.

— Він не замерзне? — занепокоїлася Рената.

— Коти не замерзають! — запевнив її Вітас.

Поставив клітку-кошик на землю, відчинив пластикові дверцята.

— Ну, Спамасе, ти вільний! Виходь! — промовив Вітас, випроставшись на увесь зріст.

Кіт сидів у клітці-кошику і не виявляв ані найменшого бажання вибиратися назовні.

— Ти що, знущаєшся? — Вітас розсердився. Йому хотілося якнайшвидше повернутися в машину, сховатися від холодного вітру.

Він засунув руку в клітку, маючи намір витягти кота назовні за загривок.

— От сволота! — зойкнув він раптом і висмикнув подряпану до крові руку з клітки-кошика. Обернувся до машини. — Твій «тюльпанчик» мені мало кисть не відірвав!

Вітас схопив клітку-кошик, підняв її, перевернув відкритими дверцятами до землі і став енергійно витрушувати кота назовні. В слизькій пластиковій клітці Спамасу не було за що зачепитися пазурами і, врешті-решт, він вивалився на холодний асфальт. Вивалився, обтрусився і завмер, запитально та невдоволено зиркаючи на Вітаса.

— Ану, геть звідси! — наказав йому хлопець.

Але кіт сидів на холодному асфальті і нікуди тікати не збирався. Це було зрозуміло і самому Вітасу, і Ренаті, котра вийшла з машини.

— Ну тоді ми звідси підемо! Поїхали! — невдоволено, з тією ж інтонацією, з якою він щойно розмовляв із котом, вимовив Вітас, обернувшись до Ренати.

Коли машина від’їхала, Рената не поспішала тиснути на педаль газу. Їй здалося, що Спамас зараз побіжить за ними. Може, їй хотілося, щоб він побіг. Але той залишився. І вийшло, що втекли від кота вони — люди. А кіт залишився там, де його «зрадили». Принаймні саме це слово раптом прозвучало в її думках.

— Стій! — скомандував Вітас.

Вона зупинила «фіат», кинула погляд на пачку оголошень про зникнення кота в його руках і на рулончик скотчу.

Більше години вони їздили по Анікщяю, зупиняючись через кожні двісті метрів, аби Вітас міг вийти і прикріпити клейкою стрічкою яскраве кольорове оголошення до стовпа або приклеїти до стіни будинку. Коли знайшлося місце для останнього оголошення (і не де-небудь, а праворуч від входу в перукарський салон Віоли), Рената полегшено зітхнула. Їй давно хотілося додому. І не просто хотілося додому, а повернутися разом зі Спамасом. Їй здавалося, що вона його кілька разів бачила в світлі фар, хоча все це, звісно, фантазії. Жодної собаки, жодної кішки не траплялося їй на очі на вулицях дрімливого, згорнутого калачиком навколо костелу Святого Матаса і біля берега річки Швентої містечка. Анікщяй здавався їй у вечірній темряві таким же беззахисним і гордим, яким виглядав пофарбований кіт Спамас, покинутий на морозному асфальті тими, хто його забрав