Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Її повіки квапливо мерехкотіли, немов хотіла чомусь заплакати. На щастя, вистачило мізків не бовкнути, що прочитав тоді книгу без дозволу… Хоча перечитував не раз після всього. 

– Не думав, що я теж мала право вирішувати це? Воно моє, отже, остаточне рішення теж було за мною… – промовила тремтячим голосом, відгорнувши волосся. – Ти впертий, Валер…

– Знаю…

– Ти не мав вирішувати за мене, тоді як я все вирішила… Писати книги значно легше для мене, аніж на ділі будувати своє життя… Не знала просто як про це сказати такому, як ти… 

– А який я? Звичайний…

– Ти найкращий, Валер. Впертюх, але добрий попри свої колючки, та який вважає себе найрозумнішим… – шморгнула носом, але всіляко стримувалася, аби не розревітися. Та й бачити сліз не хотів. Та вже згодом її погляд був настільки розчуленим, що й сам ладен був розплакатися, якби не був собою. – Я прочитала твою книгу і вона мала б отримати перше місце… Ти пожалів нас, відмовившись від своєї мрії… 

– Уль, – промовив я, провівши рукою по світлому волоссі, – не хочу, щоб ти плакала. Щоб бути письменником та собою, мені не потрібне те визнання, як було потрібне вам. А бачити твою усмішку, коли Айлін назвала твоє ім’я – то краще за будь-яку мрію.

Нахилившись до неї, зовсім легенько торкнувся її губ. Але тепер не чекав ні ляпаса, ні кулака. Не від неї. Тоненькі рученятка обвили мене, наче ось тепер збулась її мрія. Хоча розумів, що насправді це не вона… Затамувавши подих на її вустах, глянув у прекрасні очі. 

– Кохаю тебе, Уль.