Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Розділ 53. Замість епілогу.

Три місяці потому...

– Люба, ти впевнена? – поглянув на аж сяючу наречену, що заповнювала від руки запрошення на наше весілля. 

– Кажу тобі – всі мають бути. Правда, бабусю? – вона лукаво поглянула на рідненьку, яка жила разом з нами та її батьками у буквально величезному будинку Айлін. Думаю, сюди ще як мінімум кілька родин влізе й всім буде вдосталь місця.

– Ну звісно, доню. Як же так – не запросити їх, – а хто б сумнівався, що вона буде не на боці невістки? Підтримує її буквально у всьому. 

Навіть от бабуся Уляна ще й прилаштувалася третьою у плануванні весілля. Говорила, що допомагає мені, а насправді… Хоча ні, це справді мені на руку, бо з постійними питаннями Айлін біжить до неї. Обоє в захваті від всього процесу, а я хоч трішечки можу зосередитися на книгах, бо в нас настільки все швидко розвивається, що не часто можу викроїти на них навіть кілька годинок. 

– Ба, але ж я тобі розповідав, що… – намагався переконати, хоч хто мене там буде слухати?

– От не вигадуй. Ти ще мені після попереднього конкурсу всю голову через того Валєру прогудів. Знову я цього не переживу, – махнула руками рідненька й гордо відкинулася на спинку диванчика. 

– Ну ба… – щось це мені вже більше нагадувало якесь скімлення. 

– Навіть не намагайся, – притакнула Айлін. Ех, ну чому вони аж настільки на одній хвилі?

– Ну добре. Запрошуй тоді може ще й інших.

– Та ми вже давно їх запросили. Це про цього Валєру вирішили краще поговорити спершу, – спалила всі карти бабуся. 

От серйозно, геть не розумів, навіщо вони зі мною тоді взагалі радяться. І так кожнісінького разу! Лиш меню й дали мені вибрати. Бо ж обоє відмовилися від цукру. Хоча бабуся й наполягала, що все зробить сама, проте вона не аж настільки всесильна, щоб прогодувати всіх тих людей, що будуть на весіллі. 

За цю шалену кількість також хотів посперечатися, але й без цього розумів, що статус Айлін вимагає цього. Та й я вже ніби був не третьосортним писакою. Другу книгу розкупили навіть швидше. І новесенькі наклади вже давно порозбирали. 

От тепер мене точно знають в обличчя всі видавництва. Навіть фанаток маю чимало. Дивно, але то моя основна читацька аудиторія. Хоча я й не проти. Нехай трішечки й Айлін поревнує, а то тільки й ходжу з нею всюди та тикаю чоловікам її каблучкою прямо під носа. І хоч би допомагало. Але ж ні – це також для них не перешкода. Зізнатися чесно, кілька разів навіть лізти битися хотів. Але це бажання зникало так само швидко, бо всі як на підбір були качки під метр дев’яносто. І що з цим народом таке…

Одним словом було цікавенько. Але головні пристрасті мали бути вже зовсім скоро. З Айлін і не могло бути інакше. Бігала всюди, наче брала участь у якомусь марафоні, намагалася взяти участь у всьому по максимуму та завершити свої проекти. Їй якомога швидше хотілося узаконити наші відносини й нарешті точно відпочити від усіх і всього. А я ж бачив як вона втомлюється через все це й міг спокійно почекати. Проте хто мене взагалі буде слухати, якщо в неї є така коаліція…

Словом, до нашого вирішального моменту час стрімко скорочувався. І чим ближче він ставав, тим більше я хвилювався. Хоча б чого це раптом, мені ж ніхто більше капостити не збирався. 

Отже, нарешті й наступив той день. Весілля готувалося повним ходом. Здавалося, що дім не величезний, а дрібнесенький такий собі вуличок, де й бджілці ніде повернутися. Всі бігали туди-сюди, а мені тільки й залишалося дивитися, як повз мене вкотре бігає організатор урочистості. З усіх обов’язків, які на даному етапі залишила мені Айлін, залишалося лише вдягнути костюм, що я вже давно успішно зробив. 

– Тіме, можна? – почувся стук у двері й після мого “так” до кімнати зайшла бабуся. – Там до тебе прийшли. Спустишся?

– Так, вже йду, – посміхнувся та хустинкою стер сльози, що виступили на бабусиному обличчі. – Ну ти чого?

– Ти так схожий на свого тата, – шморгнула бабуся.

– Але я завжди буду поруч, – пригорнув рідненьку до себе, поцілувавши у скроню. 

– Ну все, облиш вже мене. Там тебе чекають, якщо ти не забув. Вам варто поговорити про все, – промовила бабуся, а я лише кивнув і таки спустився по сходах, хоч як і не бажав залишати її саму в цей момент.

– Не думав, що ти прийдеш, – не знаю чому, але на душі якось стало тепліше. Ніби повернулися батьки, хоч ми обоє вже давно їх не чекали. 

– А я не думав, що взагалі отримаю запрошення, – посміхнувся Валєра.

***

А я ж бо дійсно навіть не сподівався, що після всього Тимур захоче мене бачити. Хоча, якщо міркувати логічно, насправді йому не було причин закотити аж таку термедію навколо всього, через брак впевненості у собі. Втім, зараз то вже було не суттєво, бо хай навіть з запізненням та певними труднощами, а результат був. Отже, все що не робиться – робиться на краще.

– Приємно бачити, що й в тебе все владналося, – промовив Тім, подивившись за мою спину.

Й собі ще раз озирнувся на свою наречену, яка, нарешті, звиклася з цією думкою. 

– Гадаю, якби не Айлін, то нічого б не змінилося для нас обох, – злегка турнув Тіма в плече.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍