Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

можна залишатися на цьому дикому узбережжі. Відчуваючи, що у попередньому житті вашій дочці визначена особлива роль у світі, я сумую, що ніколи більше не побачу її, але вже давно готовий зректися мирської суєти. Видно, їй судилося потрапити ненадовго в цю гірську хатину і позбавити спокою мою душу. Бо недарма кажуть: «Люди, гідні переродитися на небесах, мають на якийсь час повернутися на одну з трьох поганих доріг — пекла, світу голодних духів і світу тварин». Та мені доведеться пережити біль цієї розлуки. Якщо ви почуєте коли-небудь, що я залишив цей світ, не турбуйтеся поминальними обрядами й не переймайтеся останньою розлукою. Може, людина, яка прагне очистити серце від суєтних помислів, не мала б так чинити, але відтепер і до тієї ночі, коли димом піднесусь у небо, я щодня, під час усіх шести служб, молитимуся за наше дитя», — рішучим тоном сказав старий і заридав.

Оскільки переїзд низкою карет був би надто помітним, а окремими каретами — клопітним, то люди Ґендзі, що прибули зі столиці, вирішили добиратися таємно морем. На варту Дракона[383] вони рушили в дорогу. Поки човен зникав у ранковому тумані, що огорнув затоку, Нюдо щораз сумніше вдивлявся у морську далечінь, як колись один із стародавніх поетів[384]. Плакала і стара дружина, яка прожила тут стільки років, а тепер мусила ось так несподівано повертатися до столиці.

«Мрія про береги далекі[385]

Привели мене, монахиню,

В цей край,

Та знову човен

Несе у світ забутий».

А дочка сказала:

«Біля моря не раз

Я осінь стрічала

І з нею прощалась.

Та невже зараз на колоді хиткій

У столицю вернутись я маю?»

Завдяки попутному вітру вони вибралися на берег у точно вибраний час. Щоб не привертати до себе недоброзичливих поглядів, пані Акасі подбала про те, щоб і решту дороги вони проїхали непомітно.

Будинок справляв приємне враження і був настільки схожий на колишній, біля моря в Акасі, що прибульцям здалося, ніби вони й нікуди не їхали. Багато що в ньому їх зворушувало, змушуючи вертатися думками в минуле. Прибудовані галереї надавали йому благородного вигляду, по прекрасному саду пробігав струмок. І хоча деякі дрібниці належало ще доробити, але для життя в ньому всього було вже достатньо.

Міністр Ґендзі доручив одному з найближчих службовців домашньої управи прийняти жінок з належною урочистістю, але тільки через кілька днів нарешті знайшов відповідний привід, щоб самому навідатися в Ої. У той час пані Акасі журилася ще більше, згадуючи покинуту рідну оселю і, щоб хоч якось розрадити себе, торкалася струн китайського кото, яке колись подарував їй на пам’ять Ґендзі. Дуже часто цієї осінньої пори, не в силах витримати туги, вона усамітнювалася в своїх покоях і, віддаючись музиці, мимоволі здригалася, коли зухвалий вітер починав відлунювати у соснах. Тоді навіть стара мати, що цілими днями сумувала у своїй спочивальні, піднімалася з ліжка.

«Уже монахинею

У цю гірську глушінь

Сама я повернулася,

Та, як колись,

У соснах вітер завиває», —

сказала вона, а дочка відповіла:

«Тужу за тими,

Що в рідній стороні

Лишилися,

Бо хто тут зрозуміє

Спів мого кото?»

Отак на самоті гаяли вони дні й ночі. А тим часом Ґендзі тривожився про них ще більше, ніж колись, і нарешті задумав відвідати маєток Ої, нехтуючи можливими пересудами. Самій Мурасакі спочатку він не збирався повідомляти жодних подробиць, але, побоюючись, що вона дізнається про все від чужих людей, зайшов перед від’їздом у Західний флігель: «Маю одну справу в Кацура, яку давно мав зробити. Крім того, там я обіцяв провідати одну жінку, яка недавно приїхала. А ще мені треба навідатися у храм, що будується в Саґа, щоб розпорядитися щодо незакінченої досі статуї Будди, а тому повернуся, мабуть, через днів два-три».

«Кажуть, що за його вказівкою у Кацура раптом почали зводити якийсь будинок. Напевне, там він і поселив цю жінку», — подумала Мурасакі невдоволено й сказала: «Мабуть, довго мені доведеться чекати, як тому дроворубові, в якого згнило топорище»[386]. — «Ви знову, як звичайно, мене в чомусь підозрюєте! Але ж усі вважають, що я до невпізнання змінився», — переконував Ґендзі, намагаючись її заспокоїти, аж поки сонце не піднялося високо вгору.

Щоб не привертати до себе сторонніх поглядів, Ґендзі виїхав з дому потаємно у супроводі найвідданіших слуг. До Ої він дістався, коли спустилися сутінки. Навіть скромний мисливський одяг колись, у вигнанні, не міг затьмарити його незрівнянної краси, тим паче цього дня у парадному носі він так зачарував пані Акасі, що всі її колишні прикрощі вмить розвіялися. А з яким глибоким захопленням дивився Ґендзі на свою дочку, лише шкодуючи, що всі ці довгі місяці й роки жив у розлуці з нею! Придворні вихваляли миловидність Юґірі, його сина, народженого покійною дочкою нинішнього Великого міністра, та чи не через його належність до впливової столичної родини? А от, дивлячись на миле, невинно всміхнене личко дочки, Ґендзі думав: «Справжню красу видно з першого погляду вже в ранньому віці». Годувальниця стала повнішою, ніж була перед від’їздом до Акасі, й, слухаючи її докладну розповідь про життя на узбережжі, Ґендзі співчував їй через те, що вона була змушена жити стільки років поряд з рибальськими хатинами.

«Ця оселя також досить далека від столиці, щоб я міг часто вас відвідувати. Може б ви все-таки переїхали в будинок, який я для вас приготував?» — запитав Ґендзі, а пані Акасі відповіла: «Я ще не звикла до цієї оселі. Може, трохи пізніше...» Що ж, по-своєму вона мала рацію. Вони розмовляли до самого ранку, запевняючи одне одного у вірності.

Наступного дня Ґендзі велів доглядачу та новим службовцям домашньої управи доробити в будинку те, що досі не було доведено до ладу. Почувши про те, що Ґендзі прибув у свій маєток у Кацура, люди з його найближчих володінь поспішили туди, а потім до Ої. Там він доручив їм прибрати сад. «Камені в саду повалились і кудись перекотилися. Та якби вміло, з мистецьким смаком, поставити їх на своє місце, то цей сад не мав би собі рівних. А втім чи варто це робити? Адже ви не залишитеся тут надовго й розлучатися з будинком буде важче, якщо звикнете до нього», — і, згадуючи про минуле, Ґендзі так щиро плакав і сміявся, що пані Акасі не могла ним намилуватися. Навіть стара мати, побачивши його крізь щілину в перегородці, забула про свою старість, а її похмурі думки розвіялися й обличчя проясніло усмішкою. Щоб простежити за тим, як слуги розчищатимуть струмок, що витікав з-під східної галереї, Ґендзі вийшов у сад у самому уцікі — нижньому вбранні, — викликавши у старої захоплення своєю стрункою постаттю, і помітивши посудину для священної води, згадав і про неї. «Невже й пані монахиня тут? А я в такому неохайному вигляді...» — подумав він і наказав принести носі — верхній одяг. Потім, наблизившись до переносної завіси, приязно сказав: «Я думаю, що саме завдяки ревним молитвам вам удалося виростити таку досконалу дочку, і щиро вдячний вам за те, що зібрали всі сили, щоб залишити