Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Ти зараз про себе і власне его? – запитав Олівер. –Тому що цей красень не може бути ідіотом. – вказавши на себе, сказав він.

–Не хочу розбивати твої рожеві мрії, Оллі, але тільки ідіотом цей красень і може бути!

–Ну, нарешті вона визнала, що її найкращий друг красень. Цього й добивався, скільки компліментів від тебе, Фер, не знав би тебе, подумав би, що ти закохалась.

Вони всі розреготалися. Дженніфер глянула на Найджела і його подруг і раптом зрозуміла, що хотіла б провести з ними час ще. Вона почала розуміти, що потеплішала до них. Вона глянула на Олівера, що жартував і сміявся, схоже і він сам вже перейнявся до нових приятелів. Це було дивне почуття, але дівчина відчула, що хоче їм допомогти, хоча й гадки не мала, як. Кожен день у школі вони проводили разом, обговорювали новий серіал у кафетерії, робили безглузді знімки для соц–мереж, листувалися на уроках, надсилаючи смішні анімації. Дженніфер подобалося це спілкування, Олівер добре спілкувався із Найджелом і загалом ця компанія їй подобалася.

Після Різдва, вони домовилися зустрітися у Найджела, щоб познайомитися з Пітером, Пайпер і Калерією. Дженніфер було цікаво і тому, вона чекала призначеної зустрічі весь тиждень. Перебуваючи в дивному передчутті. Вона не могла собі пояснити, чому так схвильована, але познайомитися з сестрою і братом Ельги їй було до жаху цікаво.

Дженніфер якраз фарбувала вії, коли у двері подзвонили. Від несподіванки, вона підскочила, заїхавши пензликом собі в око. Сяк–так прокліпавшись, вона піднялася зі стільця, прислухаючись до кроків дядька Ніка, який відчинив двері. Вона уявила Оллі за цілковитого параду біля вхідних дверей, і тут же почула, як друг піднімається сходами. Вражаюче, здається вона його прямо відчуває. Це викликало в ній несподіваний напад реготу.

–Фер? – запитав він, з'явившись у дверному отворі.

Вона витерла смужку туші на щоці й усміхнулася йому через дзеркало.

–Готовий?

–Так. Який вигляд я маю?

Дженніфер оглянула його: темно–синій костюм із червоною смужкою на лацканах, темно–червоні штани в колір смужці та чорна сорочка. Усе, як вона й уявляла.

–Справжній красень.– резюмувала дівчина.

Олівер просяяв, глянувши на вбрання подруги. На Дженніфер була проста блакитна сукня, їй був дуже до лиця цей відтінок, адже він чудово підкреслював колір очей.

–А ти просто... – він замовк, вдивляючись в очі.

–Так–так. Знаю. – вона підштовхнула друга до дверей. – Ходімо.

Олівер не зрушив із місця, продовжуючи пильно дивитися на подругу.

–Що? – запитала вона, сподіваючись, що він не виговорить якусь романтичну нісенітницю в цей самий момент.

–Досі не вірю, що вони маги.– відповів він.

–А я чомусь повірила. Майже, без сумнівів. Але що більше часу минає, то більше відношу себе до жителя жовтого будиночка... – засміялася Дженніфер.

–Ох... не знаю, чому, але я так хвилююся.– зітхнув Оллі.

–Та годі тобі. Вони класні.

–А ти від них тікала.– згадав він.

–А ти мене відмовляв. – реготнула вона.

–Я думав, вони психи.

–А ми з тобою хто? – розреготалася Дженніфер.

Олівер підставив лікоть, вона взяла його під руку, і вони спустилися вниз.

–Які ви красиві.– протягнув Нік.

–О, прошу, тільки не біжи в соплях за камерою. – закотила очі вона.– Це не випускний.

Дядько Нік докірливо подивився на небогу і щось бурчав собі під ніс. Друзі сіли в таксі і поїхали за залишеною Найджелом адресою. Зупинившись біля району схожих між собою двоповерхових будинків, вони покинули салон, взявшись за руки.

–Приїхали.– резюмувала Дженніфер, оглядаючи бежевий двоповерховий будиночок із блакитно–сірим дахом і маленькими компактними вікнами.

–Я маю нормальний вигляд? – запитав Олівер, поправляючи в сотий раз свій комірець.

–Залиш у спокої бідну краватку.

–Волосся не розкуйовдилося? – знову запитав він.

–Ей! – Дженніфер притягнула його до себе за лацкани жакета. – Заспокойся. Усе буде добре.

Він кивнув і все ж поправив волосся, тільки збивши свою зачіску. Дівчина, хитаючи головою, пригладила неакуратності, чим викликала нервову посмішку у свого друга. А потім, розтерши в пальцях липкий гель для укладки, подзвонила у двері. Почулися кроки і двері відчинилися. На порозі стояла висока дівчина з блискучими карими очима, красивим каштановим волоссям. На ній була ефектна чорна сукня.

–Ви, напевно, Дженніфер і Олівер? – просяяла вона.

–Так, а ви Калерія? – запитала Дженніфер.

–Саме так.–вона привітно посміхнулася, на щоках блиснули ямочки.– Ну ж бо заходьте! Ох... юнакові, схоже, потрібно випити... – усміхнулася вона, глянувши на блідого Олівера.

–Ви, безсумнівно, маєте рацію. Він нервує.

–Запевняю, Олівере, не варто... – Калерія погладила його по плечу і провела друзів всередину.