Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

Розділ 12.1.

Аларіон побачив ту статтю майже одразу. Відчув, як у грудях стислося, і спокій, що він так важко вибудовував, почав кришитися. Він стояв біля вікна, коли почув важкі кроки в коридорі – різкі, сердиті.

Алек влетів до кімнати, стискаючи зім’яту газету в руках. Його щоки палали від злості, а очі блищали гнівом.

– Кляті брехуни! – хлопець майже задихався від обурення.

– Алеку, не лайся, – Аларіон всміхнувся – незвично було бачити хлопця таким зухвалим.

– Вас підставили! – Алек кинув газету на стіл. – Я навіть не сумніваюся! Насправді Ваших послідовників і тих, хто за вами сумує, досить багато. Вони постійно шукають їх, але ті мовчать... Я часто чую перешіптування в архіві, що, можливо, Ви були б кращим правителем, ніж Артур. І точно були б кращим, ніж те, що відбувається зараз при владі.

Аларіон сів на підвіконня, схрестив руки на грудях і подивився у вікно. Його погляд був порожнім, майже байдужим. Ховався в покинутому чужому будинку після війни.

– Вони завжди чимось незадоволені, влада завжди у чомусь винна, – тихо відповів хлопцю. – Я не сумніваюся, що серед моїх послідовників є й хороші маги, але більшість – ні. Моя магія темна. І послідовників, які когось убили, буде досить багато. Вбивці не мають правити і не мають керувати. 

Алек різко змахнув рукою, розгортаючи газету:

– Але й прихильних магів, чия магія досі має колір, теж багато, – і знову почав бурчати: – Підставили Вас! Оголосили, що це Ви вбили стареньку, на яку працювали! Це для того, щоб Ваші послідовники аж точно у Вас розчарувалися і Ваш прихід не віщував нічого доброго!

Аларіон звузив очі, мовив:

– Не знаю, кому це потрібно.

– Врунґільда… Вона вміла варити той еліксир. І працювала колись на Пітера! Я це точно знаю – я навіть бачив архівні документи на роботі!

– Ти не казав цього.

Пітер… Аларіону вистачило цього слова. Весь його погляд потемнів, губи стиснулися в тонку лінію. Пітер відмовився повертати спогади Алеку. Це все, що треба було знати.

– Більше не йди до Пітера.

– Чому? – Алек звів брови, підозріло втупившись в Аларіона. – Він мені потрібен, інакше моя пам’ять – це лише уривки. Я хочу згадати все.

Аларіон мовчки глянув на хлопця. Очі його потемнішали.

– Я його тобі сам приведу.

Він зник у тінях, лишивши Алека самого з важким відчуттям у грудях. Хлопець так і стояв з газетою в руці – хвилина, друга, п’ята… Ще трохи – і… Раптовий глухий звук, і Аларіон повернувся, темна магія огорнула простір, а на підлогу важко впав чоловік. Пітер.

Алек відскочив від шоку, побачивши на обличчі Пітера кров. З переляком оглянув Аларіона – той стояв над ним, темна магія кипіла в повітрі, мов розпечений метал. Червоне сяйво нашийника на його шиї пульсувало разом із його подихом. Алек зробив крок назад – ще один – і вискочив за двері, хоч і не далеко. Він залишився за порогом, але він не пішов – тільки прислухався.

– Чому померла Врунґільда? – голос Аларіона прорізав тишу, наче лезо кинджала.

Хай там як, а це єдина людина, яка знала все й про всіх, рилася роками в чужих головах. Хтось обов’язково міг звернутися до нього з проханням стерти такий спогад – вбивство… Або ж…

Пітер лежав на підлозі, його сорочка вже промокла від крові, а обличчя скривилося від болю. Аларіон навіть не намагався стримати магію – його очі світилися в напівтемряві кривавим відблиском.

– Ваша високосте… – Пітер хрипів, важко дихаючи, і затремтів, повзучи на колінах ближче до Аларіона. – Я… я не причетний…

Аларіон опустився на коліна перед ним, його пальці торкнулися скронь чоловіка. Нашийник на шиї запалав червоним полум’ям у спробі заховати свою магію, і Пітер здригнувся, закричав.

– Не бреши мені.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍