Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

12.2.

Аларіон занурився у спогади Пітера – каламутні, як брудна вода, але він бачив усе, що потрібно було бачити. Дещо не те, що очікував. Його очікування були побачити винного у вбивстві, щось важливе про Врунґільду чи її рецепт, але…

Перший спогад зовсім не той, який він очікував побачити… 

Пітер сидів у кабінеті, навпроти Алек, який розповів, що дитина в будинку, а він сам боїться, що його піймають, тому хотів би стерти спогади про війну і принца-вигнанця.

А Пітер обіцяє:

– Ми заберемо дівчинку, вона залишиться в притулку. 

– Дякую, – киває заплаканий хлопчик.

І щойно Пітер стирає його спогади – дізнається геть усе. І мовчить про дитину – ніхто насправді не пішов її шукати. Вона мала б померти в тому домі, тоді древній магічний рід обірвався б. Віолетта була б у безпеці. 

І наступний спогад.

Ніч. Врунґільда сиділа біля каміна, в руках тримала маленький флакон із еліксиром. В її очах відблискувало полум’я, а руки тремтіли. І тоді з’явився Пітер.

Він явився одразу після того, як Віолетта в розпачі перевернула його кабінет, шукаючи ті самі папери – папери, якими вона підписала власне забуття. Але тих не існувало. І Пітер не міг нічого їй повернути, а от Врунґільда могла б – уміла варити зілля. 

 

– Врунґільдо, я говорив з Віолеттою, вона розповіла, що ви знайомі… спершу вона увірвалася у мій кабінет, вона хоче дещо згадати… і я мушу просити тебе не допомагати їй.

– Не допомагати, бо ніхто не має знати, що дитина короля існує? Це очевидно, щойно починаєш спілкуватися з дівчинкою – її магія настільки сильна, що ледве не вбила її саму ж. І Віолетта її матір – я не сумніваюся. І він знайшов її, хоча й сам ще не розуміє, хто вона така, але інтуїція привела його у правильному напрямку – їхній зв’язок досі існує. Я провела з ним досить багато часу, щоб зрозуміти, хто він такий і що він міг забути. Віолетта і Лола – дуже схожі… це очевидно.

– Віолетта шукає відповіді. Але це вб’є її. Її і дитину стратять. Не допомагай їй…

– Я мушу допомогти. Бо Аларіон – він хороша людина, повір. І ця дитина потрібна нашій країні. І ніхто, крім них, не зможе захистити дитину. Бо згодом дівчина підросте, а її магія – ідентична магії батька – стане очевидна для людей. Але коли бальтів не буде поруч, а вона буде лиш сиротою, то їй кінець. Її вб’ють, щоб вона не влаштувала переворот, щоб не повернулася до влади. Це юна принцеса, їй потрібен захист Аларіона, щоб згодом повернути владу його древньому роду.

– Де дівчинка? 

– Я не скажу тобі цього і з моєї голови ти цього не дістанеш.

Пітер задумався лиш на кілька секунд – і кінець, Врунґільда померла від його удару магії. Бо він вважав, що стерте має лишитися стертим. Тоді Віолетта буде в безпеці.

А потім він сидів з Віолеттою в кабінеті, розповідав їй про спогади Алека, про її дитину… щоб одного дня вона привела Алека, і Пітер міг знову почистити їхні голови, аби убезпечити від тюрми чи страти. І ще один спогад – Пітер шукав Алека, але не міг знайти, бо хлопець одразу після роботи поспішав до Аларіона.

Аларіон різко смикнувся, вириваючись зі спогаду.

– Як добре, що Алек більше не прийшов до тебе, – Аларіон був просто вражений. – Що Віолетта не привела його. 

Доки він намагався зліпити все докупи і лиш зілля Врунґільди допомагало, то за лаштунками був маг, який стремився захистити Віолетту і Алека, але одночасно не бажав існування спадкоємиці престолу – кинув дитину помирати в тому домі, і якби Аларіон не втік з в’язниці, то дівчинка б померла там. 

Пітер сидів на підлозі, хапаючись за розбиту руку. Його очі метушливо бігали кімнатою, шукаючи вихід, – хоч би якийсь, – але в цьому приміщенні не було жодної шпарини, крізь яку він міг би втекти. Аларіон стояв над ним, мов тінь. Його постава була ідеальною – пряма спина, зімкнуті губи, але очі… в очах палало червоне світло. Нашийник на його шиї пульсував тим самим відтінком, що й очі.

Щойно розбовкає комусь про існування Лоли – тій точно кінець.

Ось як усе було влаштовано. Як він і думав. Якщо хтось дізнається про Лолу – її магію, її силу – вони прийдуть за нею. Ті самі, хто знищив би Віолетту, не замислюючись. 

– Хотів захистити так хлопця і Віолетту. Наче й благородно, але ні.

Він не тямив себе від гніву. В повітрі запалав запах гару – його магія проривалася крізь захист нашийника. Аж стіни навколо здригнулися від напруги.

– Поверни спогади Алеку, – Аларіон різко стиснув Пітера за комір і одним порухом кинув його до дверей. – А далі я сам вирішу щодо хлопця…

Аларіон махнув рукою, двері відчинилися під його магією – і вдарили по Алеку, який ховався за ними. Хлопець зойкнув, але вчасно вхопився за одвірок. Його очі округлилися від страху, коли він побачив Пітера, що згорбився на підлозі.

Пітер здивовано звів погляд на Алека. 

– Він тут? – Пітер проказав це з таким подивом, що навіть Аларіон здивувався, як той ще мав сили щось говорити.

Алек хотів щось сказати, але Аларіон підняв руку, зупинивши його. Він ще не знав, що накоїв Пітер.

– Ти почув мене? – Аларіон знову звернувся до Пітера, його голос пронизував повітря, наче лезо. – Поверни. Йому. Спогади.

Пітер повільно підвівся.

– Як скажете… Ваша високосте… – здавлений голос звучав майже лагідно.

Аларіон підійшов до Алека, провів пальцями по його маківці.

– Я розберуся, – Аларіон тихо нахилився до нього. – А ти просто… довірся мені.

Алек ледь помітно кивнув.

Пітер підвів тремтячу руку – світло почало прорізати простір між ним і Алеком. В повітрі запахло залізом і озоном – енергетичний спалах магії.

Аларіон стояв збоку, спостерігаючи за Пітером із холодною пильністю. Його серце калатало в грудях. Пітер послухався. Це дало йому трохи часу вирішити, що саме зробити з ним і заспокоїтися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍