Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Вона сумно посміхнулася вслід своїм дивним думкам.

А дорога вже вела до виїзду з міста. Будинки залишалися позаду, освітлених вікон ставало все менше і менше, і, врешті-решт, попереду тільки фари їхнього «фіата» бачили дорогу і нічого більше. Всі, хто хотів, уже повернулися до міста, всі, хто хотів, уже виїхали з нього. І вони удвох із Вітасом, мабуть, були останніми з тих, хто виїхав.

— Вечеряти не будемо? — не наполягаючи, спитав Вітас, коли Рената ввімкнула світло у вітальні.

— Північ уже! — сказала вона. — Пізно!

Вітас, як тільки його голова торкнулася подушки, заплющив очі і завмер. Сон втягнув його в свої тенета, як трясовина втягує коняку, що потрапила в неї.

Ренаті після такого неспокійного вечора спати не хотілося. У темряві кімнати, «освітленій» із вікна другої не такою щільною темрявою, вона дивилася на його ніс, прямий і правильний, на його чоло, на його коротке волосся.

У Ренати раптом прокинулася цікавість до зовнішності коханого чоловіка. Й остаточно перехотілося спати. Ні, втома нікуди не поділася. Але втома не заколисувала. Рената, погладивши Вітаса поглядом і торкнувшись подушечками пальців до кінчика носа, чола і скронь, відняла руку, боячись розбудити його своїми дотиками. Відняла руку і відвела очі, залізла під ковдру так, аби відчувати тепло його тіла, але не торкатися його тілом своїм. Знову ж таки, щоб, не дай боже, не розбудити.

Лежала на спині, дивилася на невидиму у темряві стелю. Однак бачила люстру, бачила, але не розглядала. Просто знала, де вона, знала, яка вона. А думала вже про інше, і погляд її, хоч і спрямований угору, на стелю, споглядав зовсім не туди. Він заглядав у її власні думки.

А думки, відштовхнувшись від Вітаса, перестрибнули до Віоли, не викликаючи жодних особливих емоцій. Навіть дивно стало Ренаті, що вона була така роздратована нічним зойком Віоли, наляканої неспокійним сном-жахіттям або чимось іще.

«Щось їще», мабуть, також десь поруч! Рената склепила повіки, щоб думати було легше, і щоб очі випадково не виявили думки. Адже очі часто видають, про що людина міркує, кого любить, а кого ні.

Віола не покидала Ренату. Рената немов знову пережила ту ніч, коли Вітас із Віолою привезли пофарбованого в червоний колір (в її, Ренати, червоний колір) кота Меркеля. Нерозумно якось називати кота кличкою кішки! На обличчі Ренати знову з’явилася посмішка, яку ніхто не побачив. Але очі її залишалися заплющеними. Вона знову побачила не очима, а пам’яттю оголену Віолу в темряві своєї спальні. Почула її переляканий голос, що переходить у шепіт.

«Шепіт! — згадала Рената. — Вона казала, що чула шепіт і ще щось або когось! Чула там, де нікого немає! Нікого немає, крім праху дідуся Йонаса, що стоїть у вазі на тумбочці біля ліжка, його ж ліжка».

Рената закусила губу. Їй подобався хід власних думок.

«А що, як піти зараз у спальню дідуся Йонаса і лягти на його ліжко? І уявити себе Віолою, вродливою, сміливою, котра раптом, ночуючи в чужому домі, так перелякалася!»

Рената потихеньку піднялася, озирнулася на сплячого Вітаса і вийшла через відчинені двері до вітальні. Голяка визирнула в коридор — там було набагато холодніше, ніж у кімнаті. Увімкнула світло, відімкнула замок зелених дверей. Звично взялася двома руками за металеву старомодну ручку і ривком потягнула на себе. Зі знайомим скрипом двері вирвалися зі своєї тісної рами. І в обличчя Ренаті повіяло дитинством, запахом дитинства. Спочатку їй хотілося ввімкнути світло, але дуже швидко вона збагнула, що цього робити не варто. Світло проганяє янголів, не будь-яке світло, а раптове. І не важливо: є янголи насправді, чи ні. Щоб повернути вітальню Йонаса в її звичний нічний світ, вона причинила двері в коридор, де залишилося панувати неяскраве, спокійне світло.

Ступні ніг слухали холод підлоги. Вуха Ренати слухали тишу цієї спорожнілої половини її будинку. Тепер будинок був насправді її, але вона не могла його назвати «мій». Вона так звикла його ділити навпіл із Йонасом... Тепер могла б його ділити з Вітасом, але для цього треба більше зжитися, більше звикнути, стати набагато ближчими одне до одного, ближче, ніж коли вони кохаються.

Постоявши в чарівній тиші, що немов долинала з минулого, дівчина зайшла в дідову спальню. Ліжко було застелене — вона чомусь вирішила не прати простирадло, підковдру та наволочки після того, як на них двічі за одну ніч поспала Віола — в спальні дідуся і на дивані у вітальні на половині Ренати. Господиня просто зняла з дивана постільну білизну і повернула її на ліжко діда.

Тепер Ренаті здавалося дурнуватим, що після дідуся Йонаса в його ліжку спала стороння жінка. Ліжко зберігає пам’ять про тих, хто на ньому спав. Якщо це — не випадкові люди. Віола була випадковою тому, що саме випадково у них залишилася на ніч. Невипадковою тут є тільки вона сама — Рената! І тільки вона сама має право тут спати, на простирадлі та під ковдрою, які ще пам’ятають діда, на подушках, яких торкалися голови Йонаса та Северюте.

«Може, це ліжко її налякало? — подумала раптом Рената. — Ліжко відчуло, що це — хтось чужий! Справді, саме ліжко може зробити сон неспокійним і незручним. Так ліжка позбуваються тих сплячих, котрі їм не подобаються або займають чуже місце!»

Рената присіла на дідове ліжко, відкинула край ковдри і залізла під неї. Простирадло обпекло її холодом, ковдра також видалася холодною. Навіть подушки, здавалося, хотіли відштовхнути голову Ренати.

А вона завмерла і лежала нерухомо, слухаючи ліжко всім тілом і намагаючись втямити: чи не стає їй тепліше? Насправді ж її власне тепло накопичувалося під ковдрою, воно не могло змішатися з повітрям. І дівчині поступово ставало тепліше та затишніше. Хвилин із п’ятнадцять по тому вона позіхнула і зраділа, що її хилить у сон. Темна стеля опустилася нижче — можна дістати рукою. Склепила повіки.

Сон зупиняє час. Вона не знала, скільки їй вдалося поспати, аж раптом біля вуха почувся невиразний дивний шепіт, якийсь не людський, більше схожий на пересипання піску, пересування тисяч піщаних кристаликів. При цьому рухалися вони не монотонно, а з прискоренням і уповільненням, через що у цього «пісочного» шепоту з’являлася власна музика, власний ритм, яким він нагадував віддалений людський шепіт, потривожений вітром та іншими шумами, а тому чутний, як звук, а не як поєднання акуратно видихнутих слів.

Дівчина гадала, що їй цей звук сниться. Він їй подобався і викликав