Читати книгу - "Вибрані романи"

що належать моєму серцю... своїх дітей...

— Але ви подумайте про нього, про свого зятя, про його ситуацію...

— Про його ситуацію?

— Так! І ви не співчуваєте йому?

— Співчуваю. І тому допомагаю йому й підтримую його. Він мені як ще одна дитина.

— Допомагаєте йому... Підтримуєте його...

— Так, підтримую його й допомагаю йому бути батьком.

— Бути батьком... Бути батьком... Але ж він чоловік.

А я — жінка!

— Він слабкий...

— А я сильна?

— Більше, ніж треба.

— Більше, ніж треба? А хіба жінка не повинна бути сильною?

— Річ у тому, що ця сила, дочко моя, іноді перетворюється на суворість, на жорстокість. Ви з ним сувора, занадто сувора. Ви його не любите, як люблять чоловіка? Ну то й що? Цього й не треба, щоб одружитися з чоловіком. Скільки разів буває, що жінка одружується з чоловіком зі співчуття, щоби він не залишався сам-один, аби врятувати його, щоби спасти його душу...

— Але ж я не залишаю його самого-одного...

— Ні, ви залишаєте його самого-одного. І сподіваюся, ви розумієте мене й без того, щоб я пояснював вам це детальніше...

— Так, я спроможна його зрозуміти, але розуміти не хочу. Він не сам-один. Це я сама-одна. Сама-одна... сама-одна... завжди сама-одна...

— Але ж ви знаєте прислів’я: «Ліпше одружитися, ніж обпалитися».

— Але я не обпалилася...

— Хіба ви не нарікаєте на свою самотність?

— Це не та самотність, через яку обпікаються; це не та самотність, на яку ви натякаєте, падре. Ні-ні, не та... Я не обпікаюся...

— А якщо обпікається він?

— Нехай освіжає себе в любові до своїх дітей та в піклуванні про них...

— Ви ж сказали, що розумієте мене...

— Аж занадто.

— Ну, а якщо не розумієте, то скажу вам прямо: ваш зять наражається на велику небезпеку і якщо він не зможе її обминути, то винною будете ви...

— Я буду винною?

— Звісно, ви!

— Я не бачу тієї небезпеки так ясно. Мабуть тому, що я не чоловік.

— Ви мені сказали, що одруження з вашим зятем чи не найбільше лякає вас тому, що у вас можуть народитися власні діти, ви так сказали?

— Справді, я так сказала. Якби в нас із ним народилися діти, то я стала б, хочу я цього чи не хочу, мачухою для тих дітей, яких залишила мені моя сестра...

— Але інститут шлюбу встановлений не тільки для народження дітей.

— Він установлений, щоби люди одружувалися й одержували благодать, і народжували дітей для неба.

— Одержували благодать... Ви це розумієте?

— Не дуже ясно...

— Щоби вони жили у благодаті, вільні від гріха...

— Тепер я це розумію ще менше...

— Тоді я скажу вам, що шлюб — це ліки від хтивості.

— Як? Чому і як?

— Шлюб допомагає протистояти гріху... Він змінює людей...

— А що є ліками проти хтивості? Шлюб чи жінка?

— Обоє... Жінка... і... чоловік.

— Але ж ні, падре, ні, ні і ні! Я не можу бути ліками ні проти чого. Як я можу вважати себе ліками? І ліками... проти цього. Ні, я себе ціную...

— Але якщо...

— Ні, я на це не годжуся. Якби він не мав уже дітей від моєї сестри, можливо, я й одружилася б із ним, аби їх народити... аби народити їх від нього... але, щоб я була ліками... ліками від цього? Ні!

— А якби перед тим, як посвататись до вашої сестри, він би посватався до вас?

— До мене? Раніше, ніж до моєї сестри? Коли тільки познайомився з нами? Закінчуймо нашу розмову, падре, бо ми не можемо зрозуміти одне одного, бо я бачу, що ми розмовляємо різними мовами. Ані я не розумію вашої, ані ви не розумієте моєї.

І сказавши це, вона підвелася й вийшла зі сповідальні. Їй було важко йти — так боліли в неї ноги після тривалого стояння навколішках. Водночас їй боліли також суглоби душі, й вона почувала себе самотньою сильніше, ніж будь-коли. «Ні-ні, він мене не зрозумів, — казала вона собі. Він, зрештою, чоловік! Але чи розумію я сама себе? Розумію чи не розумію? Я кохаю його чи не кохаю? Чи не гординя це? Чи не сумна й болісна стриманість горностая, який, щоби не вимастити своє сніжно-біле хутро, не хоче стрибнути в болото і врятувати товариша?.. Не знаю... Не знаю...»

Розділ тринадцятий

А незабаром Хертрудіс зауважила, що її зять став іншою людиною — він зберігав якусь таємницю, здавався стривоженим і недовірливим, часто виходив із дому. Але його тривала відсутність її не обманювала. Таємниця була тут, у домі. Й завдяки терплячому та тривалому спостереженню вона змогла перехопити погляди інтимного взаєморозуміння, якими обмінювалися Раміро та їхня служниця.

Це була Мануела, дев’ятнадцятирічна вихованка сиротинця, хвороблива й бліда, з гарячковим блиском в очах, зі скромними й лагідними манерами, небагатослівна, майже завжди сумна. До Хертрудіс, якої вона боялася, сама не розуміючи чому, вона зверталася «сеньйора». Раміро хотів, аби вона називала її «сеньйоритою».

— Ні, називай мене сеньйорою; ніяких сеньйорит...

Загалом складалося враження, що служниця її боїться, ніби чогось соромлячись або жахаючись у її присутності. А щодо дітей, то вона взагалі уникала їх і майже до них не озивалася. Вони, зі свого боку, теж відчували до неї цілковиту байдужість, близьку до неприязні. Й навіть іноді кепкували з неї, з її манери говорити, від чого вона густо червоніла. «Мене дивує, — думала Хертрудіс, — що попри все це, вона не збирається йти... У цієї дівчини є щось від кицьки». Аж поки не здогадалася, що могла приховувати їхня служниця.

Одного дня вона перестріла бідолашну дівчину, коли та виходила з кімнати Раміро, червона й засапана. Їхні погляди зустрілися, й служниця відвела очі. А незабаром хлопчисько, Рамірін, підійшов до тітки й запитав:

— Скажи мені, мамо Тула, Мануела також наша сестра?

— Я тобі казала, що всі чоловіки й жінки є братами та сестрами.

— Але чи така вона сестра, яка має жити з нами разом?

— Ні, бо хоч вона й живе тут, але це не її дім...

— А де її дім?

— Її дім? Хіба тобі не все одно, де її дім? І чому ти запитуєш?

— Бо я бачив, як тато її цілує...

Того