Читати книгу - "Вибрані романи"

вечора, коли вони повкладали дітей спати, Хертрудіс сказала Раміро:

— Нам треба поговорити.

— Але ж іще маємо вісім місяців...

— Вісім місяців?

— Хіба не минуло тільки чотири відтоді, як ти дала мені один рік терміну?

— Ідеться не про це, чоловіче, а про щось набагато серйозніше.

У Раміро зупинилося серце, й він став білим, як крейда.

— Про щось серйозніше?

— Авжеж, серйозніше. Ідеться про дітей, про їхнє добре виховання, і йдеться також про цю бідолашну дівчину із сиротинця, яку я впевнена, ти безчестиш.

— А якщо й так, то хто винен у цьому?

— Іти ще запитуєш? Може, хочеш звинуватити мене й у цьому?

— Звичайно, ти винна, а хто ж іще?

— Так-от, послухай мене, Раміро. Тут уже не йдеться про річний термін, але так поводитися ти не повинен. І май на увазі, якщо я звідси піду, то нехай там що каже закон, я заберу дітей із собою, тобто вони підуть зі мною.

— Ти збожеволіла, Хертрудіс?

— Це ти збожеволів.

— Але що ти хочеш...

— Нічого я не хочу, або я, або вона. Або я піду, або ти виставиш це дівчисько за двері.

Запала мовчанка.

— Я не можу виставити її за двері, Хертрудіс, я не можу. Куди вона піде? Повернеться в сиротинець?

— Вона піде служити в інший дім.

— Я не можу виставити її за двері, Хертрудіс, я не можу, — і Раміро заплакав.

— Бідолашний чоловіче! — промурмотіла вона, поклавши свою руку на його руку. — Мені тебе шкода.

— І що з того, що тобі мене шкода, що з того?

— Так, мені тебе жаль... І я вже була готова на все...

— Хертрудіс! Туло!

— Але ж ти сказав, що не можеш виставити її за двері...

— Це правда; я не можу виставити її за двері, — і він знову глибоко засмутився.

— У чому ж річ? Вона піде не сама?

— Так, вона піде не сама.

— Вона буде не сама десь через вісім місяців, так?

— Я пропав, Туло, я пропав.

— Ні, це вона пропала, сирота, дівчина із сиротинця, що не має ніякої підтримки.

— Це правда, це правда...

— Але не журися так, Раміро, бо твою проблему можна легко вирішити.

— Вирішити? Легко? — і він наважився подивитися їй в обличчя.

— Атож. Одружися з нею.

Якби в нього вдарила блискавка, вона не вразила б його так сильно, як ці прості слова.

— Щоб я одружився! Одружився зі служницею! Одружився з вихованкою сиротинця? І мені це кажеш ти!..

— І хто б мав більше право тобі це сказати, як не я — справжня мати твоїх дітей.

— Ти хочеш, аби я привів їм мачуху?

— Ні, в жодному разі ні! Бо тут є я, і я залишуся їм матір’ю. Але ти даси батька своїй новій дитині, й ти також даси їй матір. Ця дівчина зі сиротинця має право стати матір’ю, вона вже здобула таке право, вона має право народити свою дитину й дати батька цій дитині.

— Але ж, Хертрудіс...

— Одружися з нею, кажу тобі я... І те саме каже тобі Роса. Так, — і її голос, спокійний і лагідний, тепер задзвенів наче дзвін, — Роса, твоя дружина, тепер каже тобі моїми устами, щоби ти одружився з вихованкою сиротинця — Мануелою!

— Сеньйоро! — почулося наче стогін — то озвалася бідолашна дівчина, скулена перед грубкою на кухні, що все чула, проте не зрушила з місця.

Хертрудіс знову її покликала, і та вдруге простогнала: «Сеньйоро!» — але навіть не ворухнулася.

— Ходи сюди, а то я піду і приведу тебе.

— Ради Бога! — благальним голосом промовив Раміро.

Дівчина з’явилася, затуляючи заплакане обличчя долонями.

— Відкрий обличчя й подивися на нас.

— Ні, сеньйоро, ні!

— Так, подивися на нас. Ось перед тобою твій хазяїн Раміро, який просить у тебе пробачення за те, що він тобі зробив.

— Це я, сеньйоро, прошу пробачення у вас...

— Ні, він просить у тебе пробачення, й він одружиться з тобою.

— Але ж, сеньйоро! — вигукнула Мануела разом із Раміро, який вигукнув: «Але ж, Хертрудіс!»

— Я сказала, він одружиться з тобою — так хоче Роса. Тебе не можна покинути в такому стані. Адже, ти вже... чи не так?

— Думаю, що так, сеньйоро, але я...

— Не плач і не проси пробачення; ти знаєш, це не твоя провина...

— Але можна було б домовитися...

— Мануела добре знає, — сказав Раміро, — що я її не покинув би. Я її влаштував би...

— Так, сеньйоро, так; і я цим би задовольнилася...

— Ні, ти не повинна задовольнятися тим, що кажеш. Або, точніше, Раміро не повинен задовольнятися цим. Ти виросла в сиротинці, чи не так?

— Так, сеньйоро.

— Але твоя дитина не буде приречена рости в ньому. Вона має право мати батька, свого батька, і вона його матиме. А тепер іди... іди до своєї кімнати й залиш нас.

І коли вони залишилися вдвох, вона сказала:

— Я певна, ти не завагаєшся ні на мить...

— Але те, що ти пропонуєш, — це божевілля, Хертрудіс!

— Ні, не божевіллям, але гіршим від божевілля було б те, що мав намір зробити ти.

— Ти, принаймні, порадилася б із падре Альваресом.

— Не маю потреби. Я порадилася про це з Росою.

— Але хіба вона не просила тебе, щоби ти вберегла її дітей від мачухи?

— Її дітей? І твоїх теж!

— Ну, гаразд, наших дітей...

— І я вбережу їх від мачухи. Для наших дітей я залишуся єдиною матір’ю, але для дітей, що їх ця народить...

— Ніхто не перешкодить їй бути матір’ю...

— Перешкодить, якщо ти з нею не одружишся. Так матір’ю не стають...

— Бо вона...

— Ти думаєш, що якщо вона не знала своєї матері, то і своїх дітей не може народити як годиться?

— Але ж візьми до уваги, що ця дівчина...

— Ти це мусив узяти до уваги...

— Це божевілля... божевілля...

— Божевілля було раніше. І подумай про те, що якщо ти не зробиш того, що повинен зробити, то я вчиню справжній скандал. Про це стане відомо всім.

— Хертрудіс!

— Одружуйся з