Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

у пам’яті лежання на піску, на пляжі, викликав у пам’яті прохолодний смак Балтійського моря на губах, викликав у пам’яті очей жовті цяточки бурштинових крихт у блідо-жовтому піску.

І раптом — знову Віола. Точніше, її зойк тієї ночі. Вона вперше закричала тут, потім схопилася і виштовхнула від страху двері в коридор, а потім розчахнула їхні двері, і весь цей час, здається, репетувала. А потім сказала: «Я боюся!» Так? І щось про шепіт і про те, що хтось цьому шепоту відповідає.

Чим більше Рената думала про Віолу, тим більше усвідомлювала, що вже не спить. Надто вже складні думки виникали в її голові.

Шепіт затих. Вона розплющила очі й дивилася на стелю, що знову піднялася. Тепер до неї рукою було не дотягтися.

«Треба йти на свою половину», — подумала Рената.

Хотіла піднятися, аж тут знову зазвучав дивний «піщаний» шепіт. І вона заціпеніла. Тепер шепіт викликав у дівчини жах. А жах не давав їй змоги ворухнутися, зрушити з місця. Дівчина не могла обернути голову праворуч, у бік шепоту. Вона могла тільки дивитися в стелю та слухати. Слухати свій власний внутрішній страх. І слухати шепіт.

Кілька хвилин по тому в кімнаті стало тихо. Рената зібрала всю свою волю, стиснула під ковдрою п’ястуки. І раптом десь поруч, може, під ліжком, щось жалібно і дуже тихо задзижчало. Якби це був писк, вона би знала — в кімнаті з’явилася миша. Але цей звук не був писком, як «шепіт», що звучав п’ятьма хвилинами раніше, пошепки.

Захотілося залементувати й утекти. Вона ще сильніше стиснула п’ястуки і притиснула їх до матраца, щоб не скинути з себе ковдру. Ковдра дідуся тепер здавалася їй її останньою бронею.

«Треба дочекатися тиші та вибігти!» — наказала вона собі.

І тут же злякалася власної думки. У ній не було логіки. Те, що видає звуки, може мовчати, а може їх видавати. Якщо звук затих, це ще не означає, що джерело звуку зникло!

«Ні, я не можу лежати і нічого не робити!» — подумала Рената. Пересилила страх, розтулила кулачки, взялася за верхні краї ковдри біля шиї, підвела голову й озирнулася.

І знову почула «піщаний» шепіт — цього разу короткий, із двох фраз-пересипань. А потім — нове дзижчання.

Дівчина схопилася з ліжка і підбігла до відчинених дверей у вітальню. Рука потягнулася до вмикача. Клац — у спальні діда спалахнуло світло, а Рената присіла гола навпочіпки й зазирнула під ліжко. Там нічого не було. Слухаючи, як часто б’ється в грудях її серце, вона озирнулася. Зупинила погляд на вазі з прахом діда. І раптом знову почула дзижчання. Погляд її впав на «чорну скриньку», що стояла на підлозі в кутку спальні, ліворуч від ліжка і за півтора метри від тумбочки.

Рената підійшла до неї, прислухалася. Вона була більш ніж упевнена, що дзижчання долинало саме звідти.

І раптом стало тихо. А погляд Ренати вже «мандрував» по чорному дроті в полотняній оплітці, що тягнувся від «чорної скриньки» до розетки. І виделка дроту стирчала в розетці!

— Жах! — видихнула Рената.

Вона підскочила до стіни, висмикнула виделку з розетки і злякано озирнулася на «чорну скриньку», немов перевіряючи, як вона відреагує?

З дзижчанням їй все стало зрозуміло. А ось із «шепотом»? Невже і він — не фікція уяви чи сну? Знову озирнулася та зупинила свій погляд на вазі з прахом дідуся.

— Дідько! — видихнула дівчина вражено. — А може...

Взяла вазу в руки — долоням здалося, що вона тепла. Підняла до обличчя, нахилила повільно, одночасно прислухаючись. І той же «піщаний» шепіт зазвучав поруч.

Заболіла голова, захотілося ридати. Господиня повернула вазу на місце. Слово «місце» якось стало впоперек її думки, як клубок у горлі.

«Це не її місце, — збагнула Рената. — Дідусеві Йонасу тут не подобається! Його попіл скаржився... Не можна залишати померлих удома!.. Але ж я тільки до весни, поки сніг не розтане! А він уже тане потихеньку...»

З боку «чорної скриньки» знову долинуло дзижчання, але воно обірвалося якимось іншим, хворобливим звуком, наче десь за стіною порвалася найтонша струна гітари.

Рената вимкнула світло і зачинила (вперше за кілька тижнів) двері з вітальні діда в його ж спальню, зачинила діда Йонаса, його прах і попіл, в спальні разом із цією «чорною» зеленою скринькою, яка має літати в літаку і записувати все, що з ним відбувається, зокрема катастрофу, і не повинна лежати на підлозі в звичайному будинку і дзижчати, записуючи невідь-що!

Розділ 74. Сейнт Джорджез Гіллз. Графство Суррей

«Морріс Майнор Тревелер» виїхав через задні ворота садиби і зупинився.

— Зачини! — попросила Інґрида.

Клаудіюс вийшов із машини. Засунув половинки залізних воріт, клацнув ключем і завмер, зупинивши погляд на зв’язці ключів у долоні. Вони сюди не повернуться. Принаймні найближчим часом. Отже, ці ключі немає сенсу брати із собою.

Прицілився і кинув зв’язку так, аби вона впала на краю під’їзної доріжки. Щоб її врешті-решт знайшли.

— Ти чого такий похмурий? — Інґрида кинула на Клаудіюса швидкоплинний погляд, намагаючись не відволікатися від звивистої, шириною в одну машину, дороги. Фари «Морріса Майнора» постійно висвітлювали ліс, «зісковзуючи» з асфальтного полотна на кожному повороті. Чорний ліс здавався Клаудіюсу страшним і несправжнім, немов намальованим. І ніч ця Клаудіюсу не подобалася. Темне небо нависало занадто низько, повітря було переповнене вогкістю, через неї дерло в горлі, хотілося кашляти.

— Чого мовчиш? — Інґрида кинула на нього ще один миттєвий погляд.

— Мені якось не по собі, — зізнався він. — Не подобається мені ця наша втеча...

— Переїзд, — виправила його досить жорстко Інґрида.

— Втеча, — повторив Клаудіюс. — Нас ніхто не виганяв, нам сказали, що, як мінімум, ще два тижні можемо там пожити!

— Неминучі неприємності немає сенсу відкладати на майбутнє, — сказала Інґрида й зітхнула з полегшенням: звивиста доріжка-змія нарешті закінчилася, і машина виїхала на пряму вулицю, по обидва боки якої стояли майже однакові, принаймні в темряві, двоповерхові будинки.

— Ми вкрали машину, — почав було Клаудіюс і сам себе обірвав.

— Ми взяли машину. Доїдемо і залишимо її десь. А ти, до речі, взяв чужу валізу!

— Я взяв нічийну валізу із нічийними речами.

На обличчі Інґриди з’явилася і тут же зникла натягнута саркастична посмішка.

— Твоя мила наївність безмежна!

— У чому моя наївність? — поцікавився він.

— Пам’ятаєш, коли ми раніше жили в сторожовому будиночку, то постійно знаходили залишені кимось речі? Спочатку капці, халат, потім радіо, недопиті пляшки