Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

то принц неодмінно забере її до себе, але чи зможе він забезпечити їй надійне майбутнє? Адже відомо, що кількох жінок, якими він захоплювався, він позбувся, віддавши на службу до старшої сестри, Першої принцеси...» Словом, Каору не міг розлучитися з Укіфуне і раз у раз писав у Удзі, розпитуючи про її здоров’я.

Одного разу, коли поруч нікого не було, знову покликавши того свого посланця, він спитав: «А що, пан Дайнайкі все ще відвідує дочку Наканобу{309}?»

«Начебто, так», — відповів той.

«Він, напевне, часто посилає в Удзі того, кого ви зустріли днями? Там живе одна самотня жінка, і Дайнайкі, мабуть, зацікавився нею, — сказав Каору, зітхнувши. — Їдьте в Удзі, але так, щоб вас ніхто не помітив і ми не пошилися б у дурні».

Посланець згадав, що Дайнайкі часто розпитував його про Каору і особливо цікавився станом справ в Удзі. Звичайно, у нього виникли деякі здогади, але, як досвідчена людина, він промовчав. А Каору, вирішивши, що не варто відкривати своєї таємниці слугам, більше ні про що не запитував.

Останніми днями листи від Каору приходили так часто, що дівчина ні на мить не могла відволіктися від похмурих думок.

«Досі я не знав,

Що хвилі давно накрили

Сосну на вершині гори Суе-но мацу{310}.

Все ще вірив я, що вона і тепер

На мене чекає.

Не давайте приводу для поганих чуток...» — написав одного разу Каору. «Дивно!» — подумала Укіфуне, відчувши, як защеміло серце. Але, не наважуючись визнати, що зрозуміла натяк, який міг означати також і щось інше, вона повернула листа назад, приписавши: «Мабуть, цей лист потрапив до мене помилково. Так чи інакше, я почуваюся дуже погано, щоб відповідати на нього».

«Краще й відповісти було неможливо. Я і не підозрював, що вона така розумниця...» — посміхнувся Каору, прочитавши ці слова, бо не міг на неї сердитися.

Виходить, що Каору про все знав. Хоча прямого докору лист не містив, але не зрозуміти, на що він натякає, було неможливо. Укіфуне сиділа, змучена поганими передчуттями, що опиниться у жалюгідному становищі, коли увійшла Укон.

«Чому ви відіслали лист пана Каору назад? — запитала вона. — Хіба ви не знаєте, що цим ви можете накликати на себе біду?»

«Лист здався мені безглуздим, — відповіла Укіфуне, — і я подумала, що він призначався не мені».

А треба сказати, що Укон, запідозривши щось недобре, по дорозі розгорнула листа Каору і прочитала його, хоча й розуміла, що поводиться погано.

«Як усе це прикро! — промовила вона, не зізнавшись, що зміст листа їй добре відомий. — Тепер можна сподіватися біди. Мабуть, пан Каору про все здогадується...»

Зашарівшись, Укіфуне мовчала. Вона й гадки не мала, що Укон прочитала листа. «Напевне, хтось з оточення пана Каору розповів їй про нього», — вирішила вона, але розпитувати Укон подробиці не стала. «Що про мене подумають служниці? — мучилася дівчина. — Адже все відбулося усупереч моїм бажанням. Яка злощасна у мене доля!» Вона лежала, занурившись у тяжкі думи, а Укон тим часом розмовляла з Дзідзю.

«Моя старша сестра з провінції Хітаці також мала відразу двох залицяльників, — розповідала вона. — Таке трапляється з людьми з найрізноманітніших станів! Обидва любили її, і сестра розгубилася, не знаючи, кому віддати перевагу. Однак урешті-решт її більше привабив той, з ким вона зазнайомилася пізніше. І її перший коханець, охоплений ревнощами, убив свого суперника, але із сестрою не одружився. Таким чином, місцева влада втратила одного з кращих своїх захисників. Убивцю вислали з Хітаці, бо навіть такого доброго, як він, воїна не можна було тримати на службі через вчинений злочин. Сестрі ж моїй намісник відмовив у житлі, розсудивши, що саме вона у всьому і винна. От вона живе тепер десь у східних провінціях і, судячи з чуток, дуже бідує. А мати, яка і тепер її любить, постійно плаче, збільшуючи тягар своїх гріхів. Хоча, може, недоречно тепер заводити про це розмову, але я вважаю, що ніхто, незалежно від свого звання, не повинен втрачати голови через кохання. Звичайно, такі випадки рідкість, але так чи інакше добром вони ніколи не закінчуються. Адже для того, хто займає високе становище у світі, ганьба гірша від смерті. О, краще б наша пані зупинила нарешті свій вибір на комусь одному. Якщо принц любить її сильніше, ніж Каору, і справді збирається перевезти її до столиці, то їй не варто так мучитися сумнівами та худнути до невпізнання, а краще довіритися йому. З іншого боку, коли пані Хітаці не має спокою від турбот про неї, а годувальниця з ніг збилася, готуючись до переїзду разом з Каору, то було б дуже прикро, якби принц посмів забрати її собі, як обіцяв раніше».

«Навіщо ви лякаєте її такими страшними історіями? — заперечила Дзідзю. — Усе, що має статися, станеться. Серце їй підкаже, кого вибрати і до кого прихилитися. Оскільки принц палко її любить, то мені здається, що вона зовсім не радіє з того, що пан Каору так поспішає відвезти її звідси. По-моєму, нам треба на якийсь час заховати її де-небудь, а потім віддати тому, з ким її пов’язує глибше почуття». А хіба могла Дзідзю відповісти інакше, якщо від самого початку захопилася принцом?

«Ну, мені все одно, кого вона вибере, — зітхнула Укон. — Я тільки постійно молилася і в Хацусе, і в Ісіямі, щоб усе нарешті так чи інакше владналося. Але біда у тому, що в Удзі повно людей з маєтків пана Каору, справжніх відчайдухів з провінції Ямасіро та Ямато, пов’язаних з чоловіком на прізвисько Удонері-но тайфу, який за наказом пана Каору тут порядкує через свого зятя — якогось Укон-но тайфу. Люди високого звання, завдяки своїй розсудливості, не схильні до грубощів, а от від неосвічених селюків, які почергово охороняють будинок, намагаючись перевершити один одного заповзятливістю, можна сподіватися чого завгодно. Я здригаюся від жаху, згадуючи про ту нічну прогулянку, коли принц, понад усе на світі боячись розголосу, приїхав майже без супроводу, у простому вбранні. Навіть не уявляю собі, що б тоді могло статися, якби такі люди помітили його».

«Отже, вони вважають, що мені більше до душі принц?» — збентежилася Укіфуне. Вона й гадки не мала когось з двох обирати. Останнім часом вона жила неначе уві сні, не розуміючи, чим розбудила у принца таку пристрасть до себе. Водночас вона відчувала, що не може зрадити Каору, який протягом років був для неї надійною опорою. «Що ж робити? — думала вона розпачливо. — А що, як раптом і справді трапиться якесь нещастя?»

«О, як я хочу вмерти! — простогнала вона, впавши долілиць на постелю. — Хіба можна так жити? Мабуть, навіть серед найбідніших людей немає безталанніших за мене».

«Не впадайте у відчай! — заспокоювала її Укон. — Гадаю, вам треба зберігати спокій. Адже досі навіть у, здавалося б, скрутному становищі ви брали себе в руки, а тому я здивована тим, що сталося з вами після тієї нічної пригоди...»

Якщо Дзідзю та Укон, обізнані