Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

віскі та рому. Потім ти знайшов валізу з одягом і з дорогим фотоапаратом. І ти ніколи не замислювався: а з якого дива людина, котра працювала в садибі і жила в будиночку до нас, усе це там залишила? Га?

Клаудіюс стенув плечима.

— Всіляке буває. Може, хтось переїжджав деінде, квапився, а може, він, як і ми, також тихо поїхав уночі, залишивши все, щоб Ахмед не здогадався відразу про його втечу? Пам’ятаєш у Лондоні ту пару, яка втекла з нашої квартири вночі, залишивши в холодильнику яйця та пиво?

— Яйця і пиво — це не дорогий фотоапарат і одяг!

— Гаразд, а що з ним тоді могло трапитися?

— Ось ти сам усе й сказав! З ним щось трапилося! Зараз я в цьому майже впевнена. Може, нещасний випадок? Може, щось інше?

— Нещасний випадок?! — повторив Клаудіюс. Скривив губи. Йому не хотілося продовжувати цю бесіду.

— Його могли вбити! — додала раптом Інґрида. — Вбити і закопати прямо в садибі! Десь під парканом або під лабіринтом!

— Ти з глузду з’їхала! — видихнув Клаудіюс. — Ось що означає — втікати вночі!

— Ми не втікаємо, — вперто сказала дівчина. — Ми переїжджаємо до нового роботодавця! Це звичайна справа на Заході. Тут людина переїжджає від однієї роботи до іншої, поки не знайде постійну, біля якої можна оселитися надовго.

— Ти мені нічого не казала про нову роботу! — Клаудіюс обернувся до Інґриди.

— У цьому весь ти! Якби я не сказала зараз про роботу, ти б, мабуть, і не спитав, куди ми їдемо?

Обабіч дороги тепер промайнули поля, темні поля. Попереду світилися вогники наступного англійського містечка.

— А куди ми їдемо? — не витримав він.

— У Кент, графство Кент. Сад Англії!

— У сад?! Садівниками?

— Ага! — Інґрида несподівано розсміялася. — Це графство називають Садом Англії! Там найкращий клімат і всюди квіти!

— Отже, ми будемо не садівниками, а квіткарями?! — Клаудіюс спробував зобразити на обличчі усмішку, але не вдалося. До мінорного настрою додалася втома.

— Ти все дізнаєшся вранці! — В голосі дівчини несподівано прозвучала материнська ніжність, немов вона розмовляла з допитливою дитиною. — Зараз ти все одно ніякий. Заплющ очі і спи! А я тебе довезу, куди треба.

Клаудіюс слухняно склепив повіки і монотонна музика двигуна зазвучала в його голові гучніше. Зазвучала і заколисала його.

Розділ 75. Париж

Яхта наче й не гойдалася. Тільки коли Андрюс вибрався з-під легкої електричної ковдри, намагаючись не розбудити Барбору, і його п’яти торкнулися підлоги каюти, кораблик разочок хитнуло.

В ілюмінаторі було темно. У каюті — зимно. Він одягнувся і присів на лавку перед столиком. Однак тепліше не стало. Простягнув руку до ліжка, торкнувся краю ковдри. Так, йому не здалося — гаряча ковдра була волога.

Захотілося випити чаю або кави, але, боячись розбудити Барбору випадковим шумом, Андрюс сидів нерухомо перед столом. Він уже розрізняв у темряві неприбрані вчора звечора зі столу контейнери з фольги, в яких приніс їхню вечерю з китайського ресторанчика.

Сирий холод врешті-решт змусив його одягти куртку. А ще хвилин через двадцять Андрюс усе ж зробив собі чаю і піднявся з горнятком у руці сходами, вибрався на корму. Різниці температури всередині яхти і зовні він не помітив. Навіть здалося, що зовні, над водою, не було так вогко, як у каюті. За пірсом, до якого були пришвартовані яхти, метрів на сім підіймалася бетонна стіна, що закінчувалася металевим парканчиком. Зате по інший бік каналу було видно будинки, і в деяких вікнах уже світилося. Світло було і в ілюмінаторі великої яхти з іншого боку каналу. Чорна вода каналу Бастилії неохоче віддзеркалювала поодинокі вогні нового дня, що падали на неї.

Андрюсові стало сумно. Він згадав свою обіцянку «щось вигадати». «Щось» не вигадувалося. Попереду обнадійливим вогником маячила п’ятниця з обіцяною поїздкою в гості до Філіпа. Але що потім? Навіть якщо ці вихідні промайнуть безтурботно, за ними настане понеділок! Скільки вони зможуть залишатися жити на човні Мішеля? Тиждень? Два? А для того, щоб винайняти нову квартиру, треба заробити більше тисячі євро, адже при заселенні платиш за два місяці! Захотілося відволіктися. Й Андрюсові згадався Вільнюс, згадалося помешкання в старому будинку старого міста. Згадалася тепла кухня й емальований чайник, що стоїть на газовій плиті. Згадалася мама.

Андрюс відпив ковток чаю — вже трохи вистиглого на нічному повітрі Парижа.

«Треба повертатися, — подумав він, із сумом озирнувшись на дверцята в каюту, за якими спала Барбора. — Треба повертатися. Тільки як їй про це сказати?»

Зітхнув. Сіпнувся від холодного вітру, що раптом налетів. Торкнувся пальцями щоки. Вона була вологою.

— Можна не вмиватися, — Андрюс гірко всміхнувся і повернувся в каюту.

Барбора прокинулася від власного кашлю. Ранкове світло з ілюмінаторів яхти «Надія» залило всю каюту, не залишивши жодного похмурого закутка. Барбора спросоння спробувала прийняти душ, забувши, що в яхті немає гарячої води. Андрюс кілька хвилин розтирав її після цього рушником, після чого змусив випити ковток горілки, залишеної Мішелем, і напоїв чаєм.

— Тут так вогко, — тремтячим голосом белькотіла Барбора, гріючи долоні об горнятко з чаєм. — Електрика є, а опалення немає!

— Я зателефоную Мішелю і спитаю! — пообіцяв Андрюс, кинувши погляд на папірець із телефонами на дверцятах мікрохвильовки.

— Ходімо в кав’ярню, погріємося! — попросила Барбора.

Вона натягнула два светри — один поверх іншого, витягла з торби вовняний шалик, який ще жодного разу не носила в Парижі.

У кав’ярні на площі Бастилії вони справді зігрілися швидко — столик біля високої старовинної настінної батареї, пофарбованої в соковитий червоний колір, виявився вільним. І обоє вони, поки пили каву, притулилися, не знімаючи курток, плечима до темних чавунних батарейних ребер. Андрюс правим плечем, а Барбора — лівим.

— Післязавтра поїдемо на вікенд у гості, там відіспимося! — пообіцяв Андрюс.

— Куди?

— Сюрприз! — усміхнувся юнак у відповідь.

Барбора не наполягала. Може, їй зараз саме сюрпризів і бракувало. Хороших, добрих сюрпризів.

До десятої ранку вона занервувала. Згадала про сенбернара Франсуа, що чекає прогулянки по парку Бут Шомон. І вони, вийшовши з кафе і пройшовши десять метрів, пірнули в метро. Разом доїхали до площі Републік, а далі їхні шляхи розійшлися: Барбора, не зважаючи на слабкі протести Андрюса, подалася в Бельвіль, а він — на рю де Севр.

Табличка з написом «Réservé», що стояла на його столику, підняла Андрюсу настрій. Він відчув, що справді прийшов на роботу, на справжню роботу. За хвилину бармен у