Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

— Я стільки часу страждав, був стертий, забутий... І все через тебе, — тихо, майже прошипів він.

Лукас помітно здригнувся, а потім різко видихнув, немов до цього моменту затамував подих. Він озирався з Габріеля на Гарольда, не знаючи, як реагувати. Той, натомість, лиш тепло всміхнувся — ніби зовсім не боявся, ніби його нічого не дивувало.

— Лукас, — тихо, але твердо мовив він.

Асистент не змусив себе чекати: похапцем кивнув, ще раз ковзнув спантеличеним поглядом по Габріелю й майже вибіг у коридор, залишивши їх наодинці.

Тиша заповнила простір між двома чоловіками. Вона була густа, майже відчутна.

Гарольд наблизився на крок, оглядаючи Габріеля з виразом спокійного зацікавлення.

— Синку, це все було на благо тобі, ми хотіли, щоб ти вилікувався, — його голос не тремтів, у ньому не було страху, лише лагідна переконаність людини, що вважає свої дії правильними.

— Що як я не хотів цього? — голос Габріеля був низьким і хрипким, проте в ньому чулася чітка загроза. Він ледве помітно нахилив голову, розглядаючи старого так, як хижак розглядає здобич. — Ви притупили мою особистість. То яка ж це допомога?

Гарольд кивнув. Чи це був знак розуміння, чи просто жест, що відображав його власні, невисловлені думки, — було незрозуміло.

— Ми дали тобі шанс жити без страждань, — просто сказав він.

Його зморшкуваті пальці м'яко лягли на плече Габріеля, ніби він справді хотів підтримати його в цю мить.

Але Габріель уже не був тим, ким вони намагалися його зробити.

Його пальці миттєво стисли зап'ястя Гарольда. Сильніше, ніж належало б.

Він рвучко потягнув старого ближче, змусивши того нахилитися над ліжком, щоб їхні очі опинилися на одному рівні. Відстань між ними скоротилася до кількох сантиметрів.

— Від сьогодні тобі варто уникати мене, — промовив він тихо, але в цих словах вібрувала така похмура впевненість, що повітря в кімнаті стало важким.

Гарольд не відвернув погляду, не спробував відступити. Він просто подивився в ті палаючі льодяною люттю очі й коротко кивнув.

Габріель різко відпустив його руку, і старий чоловік відступив. Його обличчя залишалося непроникним, але в глибині очей промайнуло щось... Щось схоже на приреченість.

Він випростав плечі, поправив піджак і тихо мовив:

— Ти не той, ким був.

— Я той, ким мене зробили, — відповів Габріель.

Гарольд кивнув ще раз і, не озираючись, вийшов за двері.

Двері зачинилися з м'яким клацанням, і майже одразу щось у просторі змінилося. Повітря стало густішим, ніби наповнилося невидимим пилом, що осідав у легенях, роблячи кожен вдих важким.

Тіні.

Вони виринули з темних кутів палати, мов чорний дим, що повільно згущується, набуваючи форми. Вони вилися вздовж стін, затікали по підлозі, підіймалися, мов живі струмені чорнильного мороку. Вони знову були тут, блукали навколо, хижо наближаючись, охоплюючи кімнату з усіх боків.

Шепіт.

— Помстися... поплатися... вбий... вбий... нашкодь...

Габріель лежав нерухомо, і тільки його очі, що дивилися в стелю, зраджували бурю, що вирувала в ньому.

Шепіт не вщухав. Він закрадався у свідомість, просочувався в самісіньке нутро, як отрута, що повільно, крапля за краплею, заповнює тіло.

— Він зрадник... Вони всі зрадники...

— Ти страждав...

— Ти був стертий, забутий...

— Відплати...

Лють наростала, мов дикий вогонь. Гостре, нищівне відчуття обману, болю, що точив його розум, вибухало всередині, заповнюючи кожну клітину. Йому здавалося, що це не його емоції, що вони приходять ззовні — тіні штовхали його, підбурювали, нашіптували йому думки, які здавалися такими природними.

Та раптом...

Маленький звук, майже невиразний писк, розчинився серед чорного потоку шепоту.

— Не роби цього...

Тіні загарчали, мов невдоволені звірі.

— Вбий! Нашкодь! Відплати!

Але він почув це.

Щось у ньому здригнулося, наче невидима рука зачепила натягнуту струну в його душі. Ледь чутний, майже забутий голос — слабкий, проте знайомий. Голос, який колись давно належав йому самому.

Габріель заплющив очі.

Він відчував, як темрява намагається поглинути його. Вона стискала його розум, навіювала гнів, нашіптувала вбивчі обіцянки. І все ж...

Він ще міг чути той слабкий, майже крихкий звук у глибині себе.

Вогник.

Маленький, майже невидимий, проте він горів.

І він все ще був його.

***

Коридор лікарні був ідеально білим, холодним і бездушним, мов сама тінь часів, що втекла від реальності. Під ногами відлунював швидкий цокіт підборів — неприємне звучання, що розбивало мовчазне розмірене дихання стін. Тендітна фігура, покрита м'яким світлом ламп, здавалася майже ефемерною, але чіткість кожного її кроку створювала відчуття, наче світ навколо розповзається на мільйон уламків, де існує лише вона — маленька, зруйнована, але незламна.

Меліса з легким хвимканням пройшла через двері кабінету, її темні очі, сповнені обурення, не зупинилися ні на кому, навіть на тій самій жінці, що тепер стояла біля вікна. Карла Вайсс, з її спокійною й холодною витонченістю, окинула лікарку поглядом, який немов випалював усе на своєму шляху. Кожна її риса випромінювала впевненість, наче вона була сама сутність цього безжального місця.

— Меліса, радий вас бачити, — голос Гарольда розірвав тишу, важкий і нещадний. — І я справді радий, що ви змогли прибути, знову.

Меліса пирхнула, не в змозі приховати своє неприязне ставлення. Її усмішка була більше ознакою зневаги, ніж ввічливості.

— О, ви, здається, все ще не розумієте, — промовила вона, її голос звучав грубо, грубіше, ніж зазвичай. — Про що йде мова, Гарольде? Знову ми будемо обговорювати вашу "піддослідну криску"?

У її словах з'явився новий, незвичний відтінок презирства. Здавалось, вона змушена була виплюнути ці слова, як отруту. Всі ці маніпуляції з пам'яттю Габріеля, експерименти, випробування — все це викликало в ній відчуття глибокої зневаги, як до чогось, що вже давно втратило людське обличчя.