Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Коли останній працівник покинув палату, Лукас лишився.

Він важко опустився на крісло біля ліжка, спробував розслабитися, але його руки все ще дрібно тремтіли. Глибокий вдих. Видих. І здавалося б, звичний, безтурботний тон:

— Ну, як тобі спалося, Габріелю?

Запитання прозвучало штучно легковажно, як невдала спроба розвіяти напругу.

Габріель спочатку мовчав, ніби зважував кожне слово, ретельно підбираючи їх, як гравець, що обдумує наступний хід. Погляд його спрямувався вглиб палати, туди, де тіні ламалися під білим лікарняним світлом.

А потім він сказав це.

— Відродження відбулося, — його голос був глибший, ніж зазвичай, ніби в ньому звучав ще хтось. — І всі ви поплатитеся за це.

Ці слова зірвалися з його губ майже мимоволі, немов хтось інший шепнув їх у самі закутки його розуму й змусив озвучити.

Лукас зреагував миттєво — різко підскочив, ледь не перекинувши крісло, і відразу ж знову впав на нього, мовби ноги перестали слухатися. Його губи судомно рухалися, але слів він не знаходив.

Габріель бачив його розширені зіниці, що тепер не приховували страху.

Ні, не просто страху.

Жаху.

Лукас проковтнув комок у горлі. Його руки, що лежали на підлокітниках крісла, злегка дрижали, хоча він намагався приховати це, стискаючи пальці в кулак. Його губи продовжували судомно рухатися, ніби він намагався зібрати думки до купи, знайти правильні слова, але вони вислизали, як пісок крізь пальці.

— Я... я не розумію тебе, — пробурмотів він нарешті, і голос його прозвучав надто тонко, надто слабко.

Габріель усміхнувся. То була не зла посмішка і не насмішка, а щось інше — усвідомлення, холодний відблиск істини, що лежала в глибинах його свідомості, ніби він щойно розгадав загадку, яку йому нав'язували з народження.

— Це не має значення, Лукас. Я дізнався все, що мав дізнатися. Тож тепер немає сенсу брехати.

Його голос був рівним, майже байдужим, ніби він розмовляв не зі своїм лікарем, а з кимось, хто вже не мав жодного значення в цій історії.

Марно.

Це слово зависло в повітрі, ніби ввібрало в себе всю тяжкість подій, що передували цій розмові.

Лукас різко переводив погляд з Габріеля на двері палати, немов зважувався: бігти чи лишитися. Але куди бігти? Чи була хоч якась безпечна відстань?

Він знову підняв очі, і в його зіницях віддзеркалювався страх.

— Якщо... якщо ти все знаєш, — він зробив паузу, зібравшись із духом, — чи відчуваєш ти себе... якось інакше?

Останнє слово він вимовив тихіше, але воно відлунювало у просторі палати, ніби розкривало якусь невидиму тріщину в реальності.

Габріель не відповів одразу. Він лише мовчки дивився на Лукаса, вивчаючи його вираз обличчя, кожен порух, кожен нервовий спазм. Він бачив, як у зіницях співрозмовника переливалися спалахи сумнівів, як по його шиї збігала крапля поту.

А потім...

За спиною Лукаса щось змінилося.

Габріель помітив, як обриси стін почали темніти, ніби їх пронизував якийсь невідомий потік, як тіні, що спершу здавалися звичайними відбитками меблів, почали набувати форми. Вони вигиналися, витягувалися, наче їх тягнуло до світла, але воно тільки роз'їдало їх, робило виразнішими.

І там, у глибині темряви, щось дивилося на нього.

Тіні гойдалися, мерехтіли, змінювали форму, звиваючись у напівтемряві, немов живі створіння, що чекали слушної миті для нападу. Вони випліталися з повітря за спиною Лукаса, клубочилися, набирали обрисів довгих хижих пальців, що ось-ось замкнуться в смертельному стискові.

І раптом вони заговорили.

Голоси, приглушені й тягучі, мов далекі спогади, що виринають з мороку підсвідомості, зашелестіли в просторі палати, повзучи липким шепотом:

Розлютись... Він бреше... Всі брешуть...

Самотній, бідний Габріель... Вони залишили тебе...

Він недостойний... Він жалюгідний...

Нашкодити... Нашкодити... Вбити!

Мурашки пробігли по шкірі Габріеля. Його пальці судомно стиснули тонку лікарняну ковдру, а погляд, сповнений льодової тривоги, застиг на тінях, що звивалися й пульсували в ритмі голосів.

Лукас, помітивши цей погляд, здивовано озирнувся, намагаючись розгледіти, що ж так вразило пацієнта. Але за його спиною не було нічого, крім звичайної стіни та приглушеного світла лампи.

Здивовано він знову глянув на Габріеля.

Габріель швидко збагнув, як дивно це виглядає. Його губи смикнулися, і він, прокашлявшись, змусив себе заговорити:

— Та ні... Почуваю себе як і раніше. Хіба що... — він зробив легку паузу, немов підбираючи слова, — не таким обманутим. Тепер я знаю істину.

Лукас прижмурив очі. Його пальці ковзнули по тканині халата, ніби він намагався знайти в цьому жесті якусь опору.

Але найбільше його бентежив голос Габріеля.

Він звучав... не так.

То був не просто голос людини, яка отямилася після важкої кризи. У ньому бриніло щось інше — ледь вловиме, моторошне, невиразне. Немов цей голос належав не одній, а відразу декільком істотам, що перепліталися в єдине ціле.

І в цю мить у темряві знову щось заворушилося.

Двері палати прочинилися з м'яким скрипом, і в отворі постала висока, злегка зсутулена фігура Гарольда Вайсса. Його сиве волосся було бездоганно зачесане назад, на старому, втомленому обличчі застиг вираз глибокої задумливості. Він провів рукою по темних лацканах свого піджака, неначе змахуючи невидиму порошинку, і повільно увійшов, випромінюючи врівноважену впевненість людини, що вже давно звикла приймати складні рішення.

— Гей, Габріелю, як ти себе почуваєш? — тихо запитав він, тон його голосу був м'яким, майже батьківським. У ньому звучала турбота, щира чи ні — важко було сказати, але вона відчувалася.

Габріель відвів від Лукаса свій холодний, зосереджений погляд і перевів його на Гарольда. Щось у появі цього чоловіка запалило в ньому глибоко заховану, та все ще пекучу ненависть. Його очі, ще мить тому байдуже порожні, спалахнули холодним злісним вогнем.