Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

12.4.

Алек увірвався до госпіталю, його очі горіли, коли він шукав Віолетту, а голос тремтів, коли вони заховалися в кабінеті і він почав говорити і розповів все. 

– Я все згадав, – видихнув він, – про тебе, про Аларіона, про Лолу – колись Лілі… Як я ховав її, а потім злякався і залишив… Пітер обіцяв забрати її, але збрехав. 

Віолетта слухала, її пам’ять про Алека була розмитою, як старий малюнок, але щось у його щирості змусило її повірити. Вона ступила вперед і обійняла хлопця, руки тремтіли. 

– Будь обережним, Алеку, прошу, – прошепотіла вона, стискаючи його плечі. 

– А де Лола? – запитав він, відступаючи. 

Віолетта всміхнулася крізь смуток: 

– З нею все гаразд, вона в безпеці.

Але щойно Алек пішов, її серце стислося від туги – за Лолою, за Аларіоном. У садку госпіталю, на старій потертій лавці, Віолетта сиділа одна, сльози тихо котилися по щоках. Вона згадувала, як колись, у новому житті, де все було незрозумілим, Аларіон намагався загравати з нею тут. Тоді він здавався просто втомленим чужинцем із дитиною на руках, а не принцом-вигнанцем, і вона, сама того не знаючи, вже відчувала до нього щось глибше. Тепер же, у порожнечі саду, її плач був беззвучним, лише вітер гойдав гілки над головою.

Вдома її чекали порожні стіни – вперше за стільки часу, і ця тиша була невимовно дивною, майже чужою. З поверненням доньки здавалося, що ці стіни нарешті наповняться теплом і щастям, що кожен куток оживе дитячим сміхом і легкими кроками. Але тепер, коли доньку забрала Жозефіна, порожнеча стала фізично відчутною. Вона так хотіла знайти Аларіона – його присутність могла б заповнити цю прогалину, дати відповіді, повернути хоч крихту втраченого. Та він ховався майстерно, як завжди, розчиняючись у сутінках світу, що його відкинув. Алек не зміг допомогти – хлопець лише знизав плечима, зізнавшись, що сам не знає, де тепер шукати чоловіка.

Того дня новини гуділи, наче розтривожений вулик: влада офіційно оголосила полювання на принца-вигнанця. Його повернення більше не було таємницею, яку можна приховати за мовчанням. Ім’я Аларіона лунало з вуст, обростаючи чутками й страхом. 

Віолетта стояла перед порожніми стінами, відчуваючи, як її серце стискається від безсилля, і зрозуміла, що не може лишатися тут. Вона рушила до єдиного місця, яке ще зберігало для неї спокій – яблуневого саду. Вона сіла там просто на землі, вдивляючись у тіні між гілками, сподіваючись, що він відчує її поклик, що прийде, як колись. Але Аларіон так і не з’явився.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍