Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

12.5.

Осінь прийшла непомітно.

Віолетта чекала на його повернення так довго, що не помітила, як листя в саду пожовкло і почало падати. Потім раптом настала зима – холодна й безмовна, як її самотність. Дівчина жила у світі очікування, безперервно вдивляючись у темряву за вікном, сподіваючись побачити його постать серед тіней.

Іноді їй дозволяли бачити Лолу, але Жозефіна божеволіла від страху. Вона хотіла впевнитися, що Аларіон більше не повернеться, що він схаменеться й не втручатиметься в їхнє життя. 

Алек розповів Віолетті про день народження Лоли. Вона нарешті знала цю дату – таку просту і таку важливу. Їй хотілося згадати все, але спогади залишалися розмитими уривками.

У той день Віолетта придбала собі білу шубку – м’яку, теплу, схожу на сніг, що падав за вікном. Вона готова була вирушити до матері, привітати Лолу з днем народження, нарешті знову її побачити. У руках несла подарунок – набір іграшок для навчання дитини.

Лола сміялася, коли Віолетта обіймала її, але мить була занадто короткою. Жозефіна покликала Віолетту в сусідню кімнату, взявши за руку. Дідусь у цей час бавився з Лолою, і їхній сміх лунав у далечині, ніби інший світ – той, до якого Віолетті не було доступу.

– Ми збираємося повернутися у Францію, – спокійно промовила Жозефіна, коли вони залишилися наодинці.

Віолетта завмерла.

– Францію?.. – вона відчула, як щось холодне торкнулося її грудей.

– Ми занадто довго жили тут, – пояснила мати. – Але я думаю…

– Все, аби бути якнайдалі від Аларіона, – тихо закінчила Віолетта.

Жозефіна повільно кивнула:

– Так.

– Я поїду з вами.

– Саме тому я почала про це говорити, – її голос був м'яким, але холодним. – Якщо ти хочеш залишитися з Лолою, тобі доведеться залишити все тут. Англія… Вона була доброю до нас, але тепер тут знову стало небезпечно. Я вже виставила наш дім на продаж.

– А мій? – запитала Віолетта, відчуваючи, як її груди стискаються.

– Продай його. Це необхідно.

Як продати той дім…

Вона повернулася додому в сутінках. Її біла шубка була покрита краплями снігу. Віолетта зібрала свої речі у валізи і сіла за письмовий стіл, розстелила перед собою аркуш паперу й почала писати оголошення. Її руки тремтіли, а сльози стікали по щоках, залишаючи вологі сліди на папері.

Вона стерла останні слова – не змогла дописати. Їй здалося, що вона відрізає частину себе.

Дім, у якому вона сміялася разом із Лолою. Дім, у якому Аларіон колись дивився на неї так, наче бачив у ній усе світло цього світу. Дім, у якому вона плакала в темряві, ховаючись від власних почуттів.

Вона сховала обличчя в долонях, дозволяючи собі вперше за довгий час просто заплакати.

Що він сказав би, якби дізнався, що вона збирається поїхати?

Вона не знала. Аларіон так і не з'явився. І, можливо, вже не з’явиться ніколи.

Але вранці новина прийшла, наче удар блискавки.

Аларіон пійманий.

Його магія, яка нарешті відновилася після року в тюремних стінах, могла б знищити всіх навколо – але він не чинив опору. Він дозволив себе схопити, не дав нікому постраждати.

Віолетта сиділа з Алеком на холодній дерев'яній лавці під старим ліхтарем у парку. Сіре вранішнє небо нависало над ними, а поодинокі сніжинки тихо падали на мокрий асфальт. 

Алек тремтів. Він притулився до спинки лавки, схопився за голову, а по щоках текли сльози.

– Він… він не бився, – хрипко прошепотів він. – Просто стояв. Дивився, як його оточують… і не зробив нічого.

Її пальці змерзли, але вона не відчувала холоду.

– Чому він це зробив?.. – голос Алека ламався від сліз. – Він міг би знищити всіх там…

Віолетта знала відповідь. Відчула її глибоко всередині, ще до того, як Алек мовив далі:

– А тепер… Вирок винесуть завтра. Завтра суд. І вони вже знають, що зроблять із ним.

– Вирок? – голос Віолетти затремтів.

Алек повільно повернув голову до неї. У його очах світилася безнадія.

– Страта. Неминуче. 

Сніг продовжував падати. Віолетта чула, як десь у далечині гавкала собака, як вітер розгойдував гілки дерев. Усе це здавалося їй далеким і розмитим.

Вона опустила голову. 

Мала їхати того дня – завтра. Уже навіть речі були зібрані. Жозефіна чекала на неї вдома – дорога в Париж уже була спланована. Все було вирішено.

Але Віолетта не спала всю ніч. Вона сиділа на краю ліжка, дивилася на темні силуети за вікном і відчувала тривожний поклик матері, що звучав у неї в голові. Але вона заблокувала магію матері. Ігнорувала поклик, що стискав її серце холодними пальцями страху. Вона знала, що йде проти всього. Але знала і те, що не може зробити інакше.

Коли перші промені ранкового сонця ковзнули по бруківці, Віолетта вже бігла до суду. Її серце калатало в грудях, дихання збивалося. Вона продиралася крізь натовп, що заповнив головну площу. Люди шепотілися, глухо перегукувалися. Дехто намагався побачити більше, дехто – навпаки, відвертався.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍