Читати книгу - "Сестри-вампірки 2"

і їм назустріч вийшов чоловік у капелюсі з крисами, розшитими дрібними квіточками. Це був тато Якоба, Річард.

– Щасливий зустріти вас, діти, – зрадів гер Бартон. – Мені саме потребую ваша порада6.

– Добридень, – привіталася Сільванія.

– Hi, Dad7, – сказав Якоб.

– Як улюблені квіти твоя мами? Соняшники? Ромен? – почав допитуватися у Сільванії гер Бартон.

– Ані ті, ані інші, – усміхнулася Сільванія. – Мама обожнює троянди.

– Я вважаю, це є трохи недоречно, якщо я буду подарувати мамі букет червоний троянд? У Німеччині так можна? – засумнівався тато Якоба.

– Ну, ви ж запитали, які в мами улюблені квіти, – знизала плечима Сільванія і, скоса глянувши на Якоба, додала:  – Я, до речі, теж люблю троянди.

Пристрасті навколо букета

Гелена давно пішла додому, і Дака розляглася на ліжку, мріючи про Мурдо. Вона згадувала його гарні очі, неслухняне чорне волосся з червоними пасмами, низький, трохи хриплуватий голос і, авжеж, руку  – бліду холодну руку, що витягла її на сцену.

«Дзень!»  – пролунав дзвінок і перервав її мрії. Відчинивши вхідні двері, Дака побачила на порозі кур’єра з пишним букетом червоних троянд.

– Це мені? – засяяла Дака.

– Відправник залишив у букеті листівку, – сказав кур’єр і відразу ж зник.

– Дякую!

Дака зачинила двері і, вся у нестямі від хвилювання, відкрила конверт із листівкою.

– Ех, – розчаровано зітхнула вона, прочитавши ім’я відправника, і віднесла букет на кухню.

Незабаром додому повернулася Сільванія. Вгледівши на кухонному столі букет, вона зраділа:

– Це мені?

Але прочитавши на листівці ім’я відправника, Сільванія зітхнула так само розчаровано, як і її сестра.

Трохи згодом до кухні зайшов Міхай.

– Звідки цей букет? – здивувався він.

Поміркувавши хвилинку, Міхай раптом розлютувався. Схопивши букет зі столу, він флопсом опинився біля дверей, що вели до кімнати дочок, і рвучко відчинив двері. Дака сиділа на своєму труноподібному ліжку, в руках у неї був Карл-Хайнц, у навушниках грала музика. «Знову, напевно, слухає свій “Крітцель Крампф”», – роздратовано подумав Міхай. Сільванія уткнула носа в якусь пошарпану книжку. «Черговий плаксивий любовний роман!»  – одразу ж вирішив Міхай і розлютився ще сильніше. Тільки любовних історій йому зараз не вистачало!

– Що це за букет і звідки він узявся? – суворо запитав Міхай.

– Ім’я відправника на листівці, – хором відповіли дочки.

Міхай миттю витяг із букета листівку.

– «Дорогій Ельвірі, чарівній орендаторці й колезі. Я дуже радий знайомству з Вами! Нехай цей букет нагадує Вам про час, що ми провели разом, і lots of fun8. Yours, Richard9».

Не вимовивши більше ні слова, Міхай зозла грюкнув дверима кімнати дівчат. Намічалася серйозна розмова з дорогенькою дружинонькою.

А ось і вона. Наспівуючи собі під ніс якусь веселу мелодію, жінка ввійшла до кухні. Поставивши на підлогу повні пакети з покупками, вона відразу ж побачила у відрі для сміття свіжий букет троянд.

– Кому це в нас подарували такі троянди? – здивувалася Ельвіра. Там же, у відрі, лежала і зім’ята листівка. –  Ах он воно що! – пробурмотіла Ельвіра, прочитавши ім’я відправника.

У дверях тут же виник Міхай.

– Здрастуй, – холодно сказав він і зробив крок до холодильника.

Ельвіра вирішила не маніритися.

– Це ти зробив, Міхаю?

Міхай втупився в холодильник. Ельвіра дістала букет зі сміттєвого відра.

– Це ти викинув троянди?

– А, ці огидні квіти? – запитав Міхай, чомусь продовжуючи витріщатися на холодильник. – Так, я.

– Але це мої троянди, мені їх подарували! – обурилась Ельвіра і навіть тупнула ногою від злості.

– Саме так! – Міхай грюкнув дверцятами холодильника. – Цей тип дарує тобі червоні троянди! Червоні! Троянди! Яка зухвалість! Нечувано! Що він собі дозволяє!

Міхай пирхнув.

– Ну подарував чоловік букет квітів. Що в цьому такого? Дуже мило з його боку! – не відступала Ельвіра.

Коли дружина злилася, Міхай жартома називав її Ель-Вірусом. Але зараз йому було не до сміху. Гарненька справа: його дружині дарує квіти якийсь пройдисвіт!

Очі Міхая перетворилися на дві вузенькі щілинки:

– Дарувати квіти чужій дружині в Бистрії найвища непристойність!

– Та що з тобою, Міхаю? Ти не довіряєш мені? Та це ж просто смішно! – вигукнула Ельвіра.

– Може, ти й мене вважаєш смішним? – запитав Міхай.

– Так, вважаю, – заявила Ельвіра.

– Ну що ж, коли так, я йду! – кинув спересердя Міхай і, грюкнувши дверима, пішов до себе в підвал.

Ельвіра похитала головою і сумно подивилася на розшарпаний букет.

Справа честі

У   кожного вампіра  – а надто у трансільванського вампіра  – дуже потужне чоловіче начало. Усім відомо, що трансільванські вампіри живляться кров’ю, але мало хто здогадується, яка гаряча кров у них самих. Захистити свою жінку від зазіхань інших для них  – справа честі. А це означає, що вони просто диявольськи ревниві. Саме ревнощі вирували зараз у душі Міхая, шматуючи його зранене серце. Як же він ненавидів цього австралійського чепуруна! У всьому світі червоні троянди вважають символом кохання. Чи в них там, на іншому кінці світу, і цей закон навиворіт? Бартон любить синій колір? Ось і подарував би Ельвірі пару фіалок! До речі, найкраще синій колір барвився би під правим оком у самого Бартона  – Міхай розмалював би його на славу. Щоб не кортіло!

Він більше не попустить, щоб якийсь мерзенний спокусник, котрий вирішив, що він художник, дарував його дружині квіти  – будь-якого кольору і сорту!

Міхай носився по підвалу, як очмарілий кіт. Ні, не можна сидіти склавши руки. Час переходити до активних дій! І в голові в Міхая визрів план помсти.

Літніми ночами Міхай любив кружляти над містом, насолоджуючись нічною прохолодою і милуючись околицями. Та сьогодні він явно кудись поспішав. На шаленій швидкості він підлетів до кінцевої точки свого маршруту  – великого білого будинку з безліччю вікон.

Вампір нашорошив вуха. Навколо не було ні душі, але десь поблизу пульсувала у венах чиясь гаряча свіжа кров. Відчувши її запах, Міхай облизнув ікла і флопсом залетів на балкон другого поверху. Обережно відсунувши фіранку, Міхай зазирнув у спальню. На широкому ліжку безтурботним сном спав Річард Бартон.

Кров закипіла у Міхая в жилах, очі запалали диявольським вогнем у передчутті ласої жертви. Оголивши білосніжні ікла, Міхай нахилився над шиєю нещасного художника, щоб зробити те, що й личить справжньому вампірові…

www.vampirbook.tr

Щоб якось розрадити себе після сварки з чоловіком, Ельвіра вирішила знайти якусь справу. Відразу після сніданку вона завантажила всякою всячиною улюбленицю родини  – стареньку гірчично-жовту «Дачію». Попри вмовляння придбати в Німеччині новішу машину (батько Ельвіри 42 роки пропрацював консультантом у біндбурзькому автосалоні й знався на автомобілях), Міхай не знайшов у собі сил розлучитися з улюбленим стареньким авто. «Нікуди без моєї “Дачії” не поїду!»  – заявив він тоді. А оскільки Ельвіра нікуди не хотіла їхати без чоловіка, «Дачія» переселилася до Німеччини разом із ними.

Але сьогодні Ельвіра їхала на «Дачії» без Міхая. Завантаживши машину кришками для унітазів, фарбами та мольбертами, вона покликала дочок:

– Дівчата, я до майстерні! Хочете зі мною?

Не минуло й кількох секунд, як із будинку вибігла Сільванія.

– Я поїду з тобою, мамо!

– Зачекайте на мене! – Дака була вже торкнулася ручки на вхідних дверях, як раптом пролунав сигнал. Від хвилювання шалено закалатало серце, дівчинка підбігла до комп’ютера і, відкривши «Вампірбук», побачила запит на вхідний дзвінок від нового контакту.

– Мурдо! – Дака провела рукою по волоссю і, сівши за комп’ютер, натиснула «Відповісти».

На екрані з’явився її кумир.

– Так і думав, що ти зараз не спиш, – сказав він, трохи мружачись від денних променів.

– Привіт, Мурдо! Boibine. Отримав від мене мейл?

Мурдо кивнув.

– Так, спасибі, – посміхнувся він. – До речі, ти сьогодні не зайнята після заходу? Буду тут поблизу, ми могли б зустрітися?

Дака широко усміхнулася.

– Авжеж! Буду страшенно