Читати книгу - "Сестри-вампірки 2"

рада тебе побачити!

– Дако, ти йдеш? Ми від’їжджаємо! – пролунало за дверима.

Та Дака була зараз занадто захоплена розмовою, щоб звернути увагу на вигуки сестри.

– У північній частині Біндбурга є старий покинутий вокзал. Нумо там зустріньмося! Його легко знайти  – потрібно просто летіти вздовж рейок.

– Домовилися!

– Дако, мама вже завела мотор! – знову гукнула Сільванія.

– Boi! Клас! Із нетерпінням чекаю нашої зустрічі! – зраділа Дака і, повернувшись до дверей, крикнула:  – Іду-іду!

Коли вона знову глянула на екран комп’ютера, то помітила, що Мурдо був не один. З-за його спини виблискував червоними очима якийсь вампір. «Ксантор!»  – здогадалася Дака.

– Маєш кудись іти? – запитав Мурдо. Він знову заповнив собою весь екран, затуливши Ксантора.

– На жаль, так, – зітхнула Дака.

– Тоді до зустрічі! Azdio! – квапливо закінчив розмову Мурдо.

– Azdio! – Помахавши йому рукою, Дака в три стрибки злетіла зі сходів і поспішила до мами та сестри.

– Хутчіше, Дако, – роздратовано сказала Ельвіра. Їй хотілося якомога швидше виїхати з дому, поки не прокинувся Міхай. Та ба! Шум розбудив його. Вмить відкинувши віко труни, Міхай прикрив очі сонцезахисними окулярами і з’явився в дверях. Уся його постать і суворе обличчя виказували непохитну рішучість (Ельвіра чудово знала свого чоловіка, і їй зовсім не обов’язково було дивитися йому в очі, щоб зрозуміти, що він налаштований вельми серйозно).

Твердим кроком Міхай підійшов до «Дачії».

– Зачекайте-но, я теж їду з вами, – заявив він і, відчинивши дверцята машини, сів за кермо.

Ельвіра занервувала.

– Ти не зобов’язаний з нами їхати, Міхаю. Хіба ти не хотів відпочити перед роботою?

– Ще чого, – похитав головою Міхай.

Дака влаштувалася поруч із Сільванією на задньому сидінні. Сестри перезирнулися. Вони вже давно затямили: коли батьки сваряться  – краще мовчати.

– Ти надто роздуваєш проблему, – почала було Ельвіра. – У тебе немає приводу непокоїтися. Я просто не хочу, щоб ти…

– Я їду! – відрубав Міхай.

– Ну гаразд, – знизала плечима Ельвіра, поступившись місцем за кермом. – Тільки прошу, тримай себе в руках. Я, звісно ж, подякую Річардові за квіти, а ти й не думай сказати йому, що зробив із букетом!

Міхай мовчки завів мотор. Усередині у чоловіка все кипіло…

…і в Дірка ван Комбаста  – теж. Повернувшись додому з лікарні, він розщедрився на суперновітній датчик руху і відразу ж встановив його на стіні будинку. Дочекавшись, коли старенький автомобіль Цепеша, вискнувши колесами, рушить із місця й сховається за рогом, Дірк навів світловідбивачі на сусідський будинок. Примруживши очі, він щось покрутив, натиснув на якісь кнопочки й помахав рукою. На датчику відразу ж замиготіла синя лампочка, і у вітальні Дірка пролунала сирена. Мисливець за вампірами задоволено потер руки. Його нове придбання успішно пройшло випробування і цілком придатне для використання в умовах війни… з вампірами!

Ікласте знайомство

Ельвіра сиділа як на терню. Вмостившись за кермом улюбленої «Дачії», Міхай, однозначно, вирішив дати волю своїй гарячій трансільванській вдачі: гнав на величезній швидкості, різко гальмував на світлофорах, а під’їхавши до майстерні, яку Ельвіра збиралася орендувати у тата Якоба, поставив машину так, що загородив піввулиці.

Ельвіра, Сільванія і Дака вийшли з машини. Якоб і Річард вже чекали їх біля входу.

– Вітання! – помахала їм рукою Ельвіра.

– Hey, girls!

Річард Бартон здавався злегка блідим. Вигляд у нього був пошарпаний. Але побачивши Ельвіру, він розплився в усмішці. Якоб, судячи з усього, теж був у значно кращому настрої, ніж учора, і більше не ображався на Сільванію.

– Привіт! – посміхнулася йому дівчинка.

– Ні! – відповів він.

Останнім із машини вийшов Міхай. Похмуро поглядаючи на Річарда Бартона, він неспішно рушив до компанії.

– Знайомтеся, це мій чоловік Міхай, – поспішила відрекомендувати його Ельвіра.

Міхай голосно грюкнув дверцятами «Дачії» і холодно кивнув Річарду. Поглянувши на вампіра, той зблід і якось дивно гикнув.

– Ти… ти! – прошипів він, задихаючись від люті. – Очі свої не вірю!

Він підійшов упритул до Міхая і втупився в нього. Вигляд у Річарда був ошелешений.

– Я думав, що це сон, але це не сон…  – Він повернувся до Ельвіри. – Твій чоловік провів цілий учорашній ніч в мій спальні!

– Міхаю? – здивовано запитала Ельвіра, поглядаючи то на чоловіка, то на Річарда. Вона здогадалась, як і навіщо її чоловік опинився у Річарда в кімнаті.

Міхай поводився ніби нічого й не було.

– А які до мене претензії? – знизав він плечима, побарабанивши по даху «Дачії». – Цей хлоп заслужив невеличкого прочухана.

– Що ти дозволяти собі? Хто ти є такий? Божевільний? Псих? Нечисть? – накинувся на нього Річард. – Ходиш по чужій квартирах, кусаєш людей! Damn, this is scary!10  – Річард повернувся до Ельвіри. – Sorry, Ельвіро, але після всього цього я не буду здати тобі в оренда моя майстерня!

Він взяв Якоба за руку.

– Ходімо, Якобе!

– Та що ти кажеш таке, тату? З якого дива геру Цепешу тебе кусати?

Якоб розгублено витріщився спочатку на тата, потім на Сільванію. Але та стояла, потупивши очі, і мовчала.

– Nо! Ми йдіть! – суворо заявив Річард.

Ельвіра, Дака і Сільванія мовчки дивилися їм услід і, тільки-но Якоб і його тато завернули за ріг, перевели гнівні погляди на Міхая.

– Скажи, що це неправда, – глухо промовила Ельвіра.

Міхай зніяковіло закашлявся.

– Цей хлопець  – бабій, причому на рідкість мерзенний і огидний. Я що, повинен був мовчки спостерігати, як він підбиває до тебе клинці? Не народився ще той чоловік (і вампір теж!), якому б таке зійшло з рук! Ось я і вирішив його попередити. Шкода тільки, що вкусити його мені так і не вдалося.

Ельвіра кинула на чоловіка гнівний погляд. Дака і Сільванія завмерли від жаху.

Міхай презирливо пирхнув.

– Уявляєте, цей слабак спить на ортопедичній подушці!

– Годі, Міхаю! Досить із мене твоїх витівок! – вибухнула Ельвіра і, розвернувшись, швидко пішла геть.

– Ельвіро, кохана, почекай! Я все поясню! – вигукнув Міхай і побіг за нею.

Дака і Сільванія збентежено дивилися їм услід.

– Надала ж лиха година! Наш татко мало не вкусив батька Якоба. І як йому таке в голову могло прийти? – обурилася Сільванія.

– Просто він дуже ревнивий, – заступилася за батька Дака.

– Але так чинити не можна! – випалила Сільванія, мало не плачучи. А якщо після всього Річард заборонить Якобу дружити з нею?

– Охолонь! – Дака поклала руку сестрі на плече. – Нічого ж страшного не сталося. Просто тато шалено кохає маму, і сьогодні вночі він це довів. По-моєму, вийшло дуже романтично…

Сільванія здивовано подивилася на сестру: найшла час розводитися про кохання й романтику! Зараз це недоречно!

– У тебе точно не всі вдома! – сердито сказала вона. – Тато хотів укусити не когось там, а батька Якоба! Я тут силкуюсь поводитись, як звичайна людина. А що витворяє наш татусь? Як я тепер буду приховувати, що ми вампіри? Fumps, fumps і ще раз fumps!

Із кожним новим «fumps» Сільванія дедалі сильніше плескала себе долонею по лобі.

Дака зітхнула.

– Згодна, тато трошки перегнув зі спецефектами. Та й ти не кипи!

Сільванія гнівно тупнула ногою:

– А я хочу і буду кипіти!

Витівки амура

Дірк ван Комбаст шкандибав довгим лікарняним коридором.

Зустрівши вдягнену в біле жінку з написом на бейджику «Старша медсестра», він посміхнувся їй своєю щирою посмішкою і простягнув коробку шоколадних цукерок та небесно-блакитного кольору конверт.

– Передайте це, будь ласка, медсестрі Урсулі, – сказав він і, не зважаючи на здивований погляд старшої медсестри, пошкутильгав до виходу.

Душа його радісно співала.

Тим часом сестри-вампірки повернулися додому і замкнулися у себе в кімнаті.

Сільванія гнівалася на весь світ. Дака, навпаки, перебувала в надзвичайно лагідному настрої. Але Сільванія була занадто вбита своїм горем і ображена на тата, щоб дивуватися змінам, що відбулися з її сестрою.

– І що я тепер скажу Якобу? Як я йому все поясню? – голосила Сільванія, в безсилій люті гамселячи подушку.

– Скажи йому правду: наш тато  – вампір, мама  – людина, ми напіввампіри… Ну й таке інше, – порадила