Читати книгу - "Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко"

Розділ 6

Данило заносить мої речі в кімнату, в якій я ночувала в першу ніч, бажає гарно провести час і зникає заклопотаний власними думками і справами. Я не розпитую його нічого, бо памʼятаю, що ми домовлялися без зайвих питань. Пробую ще раз набрати Єву. Знову безрезультатно. Хоч би з нею було все добре. Відсутність зв'язку два дні — це так не схоже на мою подругу. Потім спробую ще раз звʼязатися з нею. Чи може варто попросити Данила, щоб через свого брата вийшов на звʼязок з Євою?

Розбираю речі, приймаю ванну, заходжу на робочу пошту з телефону і відповідаю на декілька листів від замовників. Зі своїми душевними турботами, я зовсім забула, що літо — гарячий сезон для фотографів і в нас назбиралося дуже багато замовлень на фотосесії як студійні так і виїздні — від тематичних lovestory до корпоративної зйомки чи предметки. Я працюю ще з двома фотографками, з якими обов'язки розподіляємо порівну, зважуючи сильні та слабкі сторони кожної з нас. Наприклад, я не люблю брати корпоративні зйомки, бо вони мене сильно емоційно виснажують. А одна з моїх фотографок не фоткає дітей, бо терпіти не може їхнього плачу. Загалом у нас робочий баланс, з якого я зараз випала і треба розгребти свої замовлення і передати їх комусь іншому. Підшукаю на літній період ще одну людину, бо фотосесій надто багато і є накладки на один день. Мої дівчата не встигнуть захватити все самі. Майже до вечора вирішую особисті питання і спілкуюся з колегами. Вони одобрюють ідею взяти на допомогу ще одного фотографа, тож я викладаю оголошення на сторінках соцмереж нашої студії, а також на сайті з пошуку роботи. Дівчата обіцяють попитати ще серед своїх знайомих. Хочу до кінця тижня закрити це питання. 

До мене стукають.

— Можна зайти? — Данило заглядає в кімнату із напівпрочинених дверей.

— А я вже думала, що ти забув про мене, — жартую.

— Не забув, а дав тобі час освоїтися. А ще я вирішував свої робочі справи, — усміхається Данило і продовжує стояти біля дверей не зводячи з мене погляду. 

— Вирішив? — цікавлюся і поправляю на собі сарафан у квітковий принт. Погляд хлопця мене бентежить. Я не звикла до такої уваги, бо моїм центром світу завжди був мій чоловік. Забула, що на мене може хтось так дивитися, прицінюватися, милуватися, хотіти.  

— Можна й так сказати. А ти вже розпакувала речі, — питає Данило.

— Можна й так сказати, — повторюю його фразу та усміхаюся у відповідь.

Почуваюся напрочуд добре. Навіть трохи совість мучить, що після зради чоловіка я не потонула в сльозах і не закрилася в кімнаті за сімома замками.

— Мені потрібно буде купити нові речі, бо так вийшло, що те, що в мене в рюкзаку не підходить для відпочинку на фермі та в горах. — пояснюю Данилу свою ситуацію. — Ти зможеш підвезти мене до найближчого магазину з одягом? Або я можу замовити онлайн, якщо тут є поштові відділення поблизу? 

— Можу відвести, а можеш і замовити. Як тобі зручно Мартусю, — ввічливо відповідає Данило. — Знаєш, а ти мене знову дивуєш і зовсім трішки лякаєш.

— Чому? — цікавлюся.

—  Я тепер не зможу заснути, якщо не почую, чому ти не взяла нормальні речі в Карпати.

— А хіба ми не домовлялися без подробиць і без розпитувань про життя? — підловлюю Данила, мені, насправді, не важко розказати правду про себе, бо я якраз з тих людей, хто не проти виговоритися про свої проблеми чужим. Коли проговорювати свій біль, то стає легше. 

— Я сподівався, що ти розкажеш мені бонусом про свій рюкзак, бо це певне дуже цікаво. 

— А мені як цікаво порозпитувати тебе хоч трохи про особисте. Ти ж не забув, що обіцяв мені? — ловлю поглядом Данила. 

— А ти добре запам'ятала! 

— Запам'ятала, а ти передумав? 

— Ні, я не відмовляюся від своїх слів, але лише три питання, тож все зваж, перш ніж питати, — нагадує мені хлопець.  

— Як все складно в тебе, ніби ти якийсь принц або знаменитість, яка переховується.

— На щастя ні те, ні інше, — усміхається Данило. — Якщо ти готова, то йдемо на терасу на першому поверсі. Пригощу тебе чимось солодким і смачним. А ще звідти добре видно захід сонця. Впевнений, що ти оціниш. 

— Чому? — цікавлюся такому припущенню.

— Я помітив, як ти все фотографуєш, тож припускаю, що ти візуалка і любиш красиві картинки. 

— Так і є, — чесно зізнаюся. — Я вражена! Не знаю чим більше, тим, що ти такий уважний до деталей чи тим, що ти запрошуєш мене на найромантичніше побачення, яке в мене було. Ти ж непроти, якщо я наші посиденьки на терасі назву побаченням?

— Називай як хочеш. В нашому випадку, це не грає взагалі ніякої ролі, — відповідає Данило. — І дякую за комплімент, хоч я й здивований, що тебе обділили романтикою. 

— Ми знову перефокусовуємося на мене, — звертаю увагу. — Так не вийде, ти також маєш лише три запитання. Більше я ні слова не скажу про себе.

— Я зрозумів. — каже Данило. — Чекаю за десять хвилин на терасі. І не запізнюйся, бо в нас багато планів.

Як тільки хлопець зачиняє двері з іншої сторони, я починаю метушитися, на ходу підфарбовувати губи блиском і розчісувати волосся. Готуюся, ніби на справжнє побачення. План Данила здається починає діяти. Може то Єва мені такого психотерапевта підіслала, бо якось надто швидко хлопець знайшов до мене підхід? Згадую про подругу і ще раз її набираю. Знову без реакції. Попрошу Данила, щоб зв'язався зі своїм братом, можливо, йому щось відомо про Єву.

Виходжу на простору напівзасклену терасу на першому поверсі. Тут є все для приємного відпочинку. По центру плетений дерев'яний стіл зі зручними круглоподібними плетеними кріслами. Збоку стоїть ще невеликий дерев'яний стелаж з різнокольоровими пледами. Точніше не пледами, а ліжниками, я знаю це, бо мала одну клієнтку-майстриню для якої минулого року ми організовували зйомку якраз подібних гуцульских ліжників. Завжди тішуся, коли бачу речі з історією та душею. У них особлива енергетика. На столі стоїть великий букет польових квітів. Я не питаю звідки він тут взявся, але бачу, що він свіжий, тому припускаю, що хлопець приніс квіти недавно. Поки я захопливо оглядаю терасу, підходить Данило з чимось незвичним в руках.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍