Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

вулицю, швидше завулок, поплетений зміїстими тінями, і цей прохід між домами враз виявився велетенським проваллям між стінами, щільними і безкінечними стінами; аж там наприкінці він побачив метушливу пляму світла: то ліхтар, зелений, у паперовому оздобленні, ганяв пляму на білому п’ятачку площі, занесеної снігом. Коли вони підійшли, це виглядало прозаїчно. Далі лежала порожнеча річки, від якої мимоволі зводило зуби. Туга, непередбачувана, навалилася, посилила чи то втому, чи то ще щось, у чому він не міг собі зізнатися, але й аби хотів, то назвав би це словом «ініціація», на більше у нього не стало б розуму, бо саме це слово нічого йому не говорило. Тому він не задавав собі непотрібних загадок.

– Скоро, милий, – пролетів її льодяний голос у нього над вухом, і йому захотілося сигари, коньяку й ухопити її за пружного задка. Так собі, для проформи.

І невдовзі вони підійшли. Його втому нічим було розбуркати, при тому, що він зупинився і дивився на білий будиночок, який нагадував великий різдвяний пиріг, а швидше стайню. Найвірогідніше, вирішив він, саме це й повинно було бути стайнею, як би того він хотів чи ні. Морок дійсно згущувався до якогось зеленого. Зараз йому робилося прикро і захотілося повернутися у теплу затишну кімнату, з високими анфіладами, з чорними воронами на снігу, що розкидають паскудними кляксами тіні; навіть Снігуронька у синіх колготах, з кирпатим обличчям петеушниці викликала в нього, муркаючи, напливаюче тихе, нездійсненне тепло. Лада йшла зараз у пітьмі. Уся її фігура була темна, наче вирізана з чорного ебонітового дерева, тільки одна голова освічувалася лупооким ліхтарем, котрий бив з вишки, від мертвої води, яку поглинав берег.

Зараз у порожнечі думок, мертвої втоми, без насолоди, він починав чітко розуміти, що щось або хтось ставить його перед вибором, чи, може, сам він вибудував цю систему: холодну і непорушну, і вона вертить ним, як піщиною у потоці галогенного світла. Зовсім вірогідно, але точно: він стояв, як і багато років тому, намагаючись приєднатися до цього строкатого і блискучого світу. І тоді він вирішив, як зараз, сидячи перед чоловіком, який примостився на краєчок стільця і марудив дві поспіль години; у ньому говорило: так, ми чи вони програли, зараз світ буде рухатися так швидко, як синій вогонь білим папером, і нікому буде думати і говорити, хто вчинив так чи інакше, як завжди, цінуватимуть тих, хто мчить по цій поверхні, й сама потреба віри чи релігії, морального чи аморального, одійде. Треба вирішити перед тим, як стати на цю блискучу поверхню. Але тут його звело: все ж таки проблема вибору лишається. І зараз у темряві, дивлячись на ебонітового дерева фігурку Лади, він розумів, що ніяк не може керувати цим «щось».

Потім, пізніше, коли чорна тінь упала і Лада, вся біла, зі стрункими ногами, мідними воланами волосся, вийшла і стала проти стайні, втягнувши ніздрями, грудьми встояне на тваринячому теплі повітря навколо, він щось зрозумів, але втома солодко поповзла жилами, і він заспокоївся. Рівне малинове світло текло під ноги, а Лада йшла, похитуючись, граючи стегнами і задом, з прямою спиною, тільки на дерев’яних поручнях загорожі під вітром рипіли різнокольорові гумові кульки. Він важко вдихав її запах, її випари, що перемішувалися з тваринячими, сіном і ще чимось. Він ступав за нею малиновим снігом, слід у слід. Ліворуч розтопленим і захололим свинцем лежала річка, тільки жовті каверни ліхтарних вогнів видавали рух хвиль. Та ось нарешті вони увійшли до стайні. На них упало тепло, терпке і глухе, все навколишнє немов відсунулося на неймовірну відстань. Відразу у нього завертілися думки зовсім у протилежному напрямку, ну, сказати щось про прекрасний вечір, про те, як чудово їм сьогодні було; але от кінець думки повиснув обірваним нервом, і він спрагло намагався доторкнутися до нього кінчиком язика. Пізніше він чітко, дивлячись на масляну від світла ліхтарів воду, знав, що треба було заговорити у теплій первісній тепліні, й це банальне слово – «прощай» – гризонуло його за маківку черепа, і тому, паралізований наполовину тими відчуттями, що посунули на нього з усіх щілин, він пішов за нею.

Жеребець англійської скакової, з білою плямою на лобі, бив стрункими ногами тирсу, закидав виточену голову, з розкосими сливовими, темними як ніч, очима. Круп ледве подриґував, а під шкірою пробігали хвилями м’язи. Коли жеребець почав крити дрібненьку кобилку, він навіть не повів бровою. Принаймні тоді він точно усвідомлював, чого і чим хотіла його здивувати Лада. Потім наче хтось осмикнув за плече. Він відзначив про себе, слідкуючи за строгими і водночас привабливими рисами її обличчя, що у неї немає тієї набутої, награної вульгарної аристократичності, притаманної чи привласненої, ні, таки притаманної цій породі, очоленій чотою пористих свинячих облич їхніх батьків та родичів. Вона уміючи просирала, саме просирала, а не викидала на вітер гроші. Вона робила це неприховано відразливо й водночас із заворожливими рухами зміюки. Саме це лізло густими, не без запаху, кавалками у голову. Він зараз усе це майже реально відчув, доторкнувся до чогось слизького і холодного, з порожньою дірою вгаслих дитячих спогадів наприкінці.

Звуки, що парилися темними пластами в далеких кутках пам’яті, піднімалися й оживали, заповнюючи слух надокучливим і одноманітним, але нахабно впевненим шепотом, пробиралися вушними раковинами, спалахуючи білими зірками люті та безсилля. Бути безсильним невідомо перед чим страхало його не менше, ніж захворіти на сифіліс чи СНІД. Від безсилля перед невідомим робилося ніяково й соромно, наче тебе підловили на чомусь стидному. І так, разом зі звуками, у ритм тонів та напівтонів, мелодії, що звучала повсюди, з воланами м’язів під шерехатою спітнілою шкірою, до нього почало підбиратися відчуття недовершеності. Потім очі Лади. На витесаному, наче з одного суцільного шматка плоті, поритому червоними прищами, з пухом тональної пудри обличчі. Її очі існували окремо, не підсвічуючи з нутра. Самі по собі. Ще одне: її не можна було порівняти з чистими очима дитини, залитими холодцем страху. Головне, вирішив, отак несподівано, що вони, її очі, ніколи не будуть старими. Плоть навколо їх провалиться, зіжмакається, наче дешева гума, а вони світитимуть двома зірками. Ось так, не інакше. Втома у цих очах висихала швидше за жіночі сльози. Вона сіла, перекинувши ногу, на гладкі перила, прогнула звично спину.

Вона терлася проміжністю об блискучі поручні. Він помітив, можливо, помиляючись, але в одному місці поручні були начищені чомусь сильніше. Це знову заставило його про щось подумати. Від чого йому почало солодко пощипувати яйця.