Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

А тому, коли жеребець загнав у кобилу півметрового члена, він відчув насолоду майже разом з пітними тваринами, й задоволення він отримав саме від цього, і нічого більше не впливало на нього. Ось так, думав він. А Лада продовжувала сидіти, виставивши круглого задка, обтягнутого білими джинсами.

Пішов сніг. У фіолетовому стовпі дворів висіли шматки вати і повільно сідали на гостроверхі черепичні дахи. Місто вибухнуло малиновим, взялося зверху ледь жовтуватим ореолом, за хвилину простір просяк іржавим, обвішавшись разками гірлянд. Пізніше, коли її обличчя, шия з двома рухливими хребцями під оксамитовою шкірою, западинка між грудьми з задертими догори сосками зросилися потом, таким рясним, як у вантажника, він подумки вилаяв себе, і це доводило, що їхати сюди зовсім не треба було. І не тільки тому, що вона пуняла у штани при виді скотини, яка лигається, а тут усього-на-всього некомфортно. Руде повітря, синій сніг, розлита криво маслянка річки.

Він потягнув уперед голову, сам подався, аж тріснула хребтина, там, якраз між лопатками, сапонув ніздрями вологе, трохи просмерділе тваринячим потом повітря. Найобразливіше було те, що нічого особливого він у тому не бачив, усупереч Ладі. Це її навіть не збуджувало, це, блядь, навіть не екзальтація, а чистої води пристрасть, дика і гаряча, майже тобі африканська з дешевих порнографічних фільмів про чорних чоловіків та жінок. Ця думка, що випливала на хистку поверхню, більше зараз нагадувала відшліфований шматок білого мармуру, що шубовсне й піде на дно, і видалася йому дитячою та безпосередньою, і найприкріше, йому захотілося закурити, повернутися до плавленого золота коньяку і сигари й опинитися у неї між ногами. Нічого більше. Він далеко позаду лишив складності. Але трохи перегодом він зловив себе на тому, що скакає з однієї думки на іншу. Але тут дійшло, що і зір, і спонтанне збудження зараз стали одним цілим.

Нарешті він отримав очікуване. Нарешті вона стягнула через голову светра: нахраписте, зовсім болісне хропіння коней, гучне і шумне, що навіть ворони повилазили на дах і заворушили пір’ям, і холодний сніг за вікнами, і її мокра спина, рівна і невимовно приваблива, красиві плечі, затягнуті у чорну спортивну майку «Адидас». Її потилиця, підсвічена малиновим, як сироп у дитячій склянці, китайським ліхтариком. Чиста, міцна по-хлоп’ячому шия і потилиця, з кучериком пушку у вижолобку. Пучок палаючого волосся. Ноги розкидані, як для їзди верхи, по-чоловічому. Круглий, класичної форми зад, який подобається як чоловікам, так і жінкам. Пізніше, коли вони разом, і коні, і він та вона, скинули голови, трусонувши тілами, а піт зависнув у повітрі діамантовими краплями, посипавшись у пустку глизявого мороку стайні, до нього дійшло, що бачить востаннє Ладу такою, яку він свого часу зустрів. І цьому нічим не зарадиш, подумав він, шукаючи двома пальцями її анус, а коли наткнувся, подумав, що саме це він шукав. Потім усе зсунулося, скосило його зір. Зовсім ясно він визначив, що хтось невидимий управляє його нинішніми почуттями. Принаймні зранку було не так, і він чудово сам собі давав раду.

Вона зірвалася, блискаючи очицями, підтягнула джинси. Тоді він підійшов, ступивши через стовп синього світла, не долаючи ніякої перепони, не знаходячи причини, яка б зупинила його, він затиснув тугим кільцем пальці на її шиї. Лада продовжувала фрикційні рухи на поручні. І він засміявся. Тоді її спина випружнилася, зігнулася пружиною знову. Вона повернулася і подивилася прямо у його очі, крізь цей задушливий морок, вона глянула, висипавши кварц очей у його полохливі, наче у наркомана, зіниці; звичним рухом, тисячу й тисячу разів повтореним, але близьким, стягнула мокру від поту майку. Вона лизнула губу, і цей рух, уповільнений в глибинах його сірої рідини, він пам’ятатиме шипучим протягом днів, років, і так, думалося, буде до кінця. Без усілякого вибору. Але воно вийшло якось дуже по-хижому і не знаходило собі місця, наче банальний шматок бруду. Потім він скривився.

Міна, з безкінечністю зморщок, шпарин, павутиною вкрила його кругле обличчя з гострим підборіддям і тоді вже лисіючою головою, череп лишався непорочним та незайманим. А сам він відразу постарів на добрих два десятки років. Усе зводилося до чогось невизначеного, а наразі непотрібного, саме йому непотрібного. Все те, що оберталося навколо них, не вибухало з якоюсь надновою силою, а робилося гумовим, зводилося до такого мізерного, що годі розгледіти. І він лякався назвати це своїм іменем, не інакше він заплутався серед імен, котрі час від часу переставляв залежно від того, яке сьогодні на табло календарне число. Видно, він не чекав такого повороту. Хоча, можливо, його відчуття зупинилося на півдорозі до бажаного і водночас забороненого.

Коліна у нього підломилися. З усього, що йому вдалося відчути, він з дитячою несподіванкою зрозумів, що саме почуття смерті, десь на межі солодкого переляку, це нагадувало захоплення, хобі, десь воно так близько стояло до цього, що наразі нічого суттєвого не відкрилося. І його не приваблювала її шерехата персикова шкіра, зараз уся підсвічена з боку річки і з другого боку – від домів; навіть тоді, коли вона перевернулася на бік, без штанів, розсунувши половинки сідниць двома пальцями, це теж нагадувало йому близький протяг смерті, але вже дорослий і настійливий, того, чого треба було оберігатися.

Проте подібне виходило десь так: ти стоїш перед чиїмось трупом і не знаєш, що сказати, відчуваючи себе найдурнішою істотою у світі. Він знову провів поглядом, тягучим, немислимо повільним; фонтани поту – тваринячого і чоловічого, і тільки зараз він помітив, що входив у неї з шумом, з диким ревінням, не відчуваючи тіла, а продовжуючи працювати у неймовірному режимі. Зіниця його сповільнилася, тіло його пробрало легким сипом, війнувши переляком. Він банально всадив цій бабі. Саме так, відтоді пішов відлік, що вона перестала існувати в його уяві як жінка, котру можна оберігати чи ще щось там, а просто він називав її кобилою або дурною бабою. Але зараз він верещав на ній, але так, наче чув свій голос з того далекого берега, де місто розтягувалося чорними хмарами, підсвіченими знизу миготінням траси та вогнями реклами. Він верещав на ній, качаючись у тирсі, бачив її ніжну шкіру з налиплими шматками чи то тирси, чи то посліду, і йому було байдуже, як і його далекому голосу.

Хрипіння спарених коней, запах поту, крик самотнього птаха, що бився у цьому квадраті стайні, нежданий і непотрібний, заставляв його рухати тіло в належному порядку. Тихий дитячий вітерець розгойдувався над його маківкою лагідними дзвіночками. Тоді він поплив на ній, наче