Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Цього ранку жодних лекцій, жодних семінарів. П’ятий рік навчання і справді найлегший. Потрібно тільки нарешті дописати дипломну, але ще є можливість відтягнути час. Сьогодні субота і я йду на танці. Це єдина справа з небагатьох, що змушує мене почуватися живою. І єдине місце, де я можу по-справжньому відпочити від своїх думок. Можливо, навіть від Мертвої дівчинки.

Розсунувши штори і прочинивши кватирку, я на хвилинку затримуюсь біля вікна. Ранок видався сонячним і теплим, як на листопад. Можна не вдягати шапку. Страх як не люблю шапки. Від них волосся завжди електризується і вкладається якимось найдивнішим чином. Шарфів теж не люблю. Коли є светри з теплими горловинами, куртки і пальта, які можна застібнути під саме підборіддя, призначення шарфів здається мені взагалі незрозумілим. 

− Шарфи гарні! – зауважує Мертва дівчинка, вмощуючись на підвіконні.

− Неймовірно гарні, – погоджуюсь я. 

Ми саме бачимо з вікна вишукану леді в золотавому із зеленим шарфі. 

– Ця яскрава обмотка довкола шиї додає неймовірної вишуканості, шарму… Що там іще? О, так! Розфарбовує наші звичні сіро-чорні кольори осінньо-зимового одягу…

– Якби ти хоч раз одягнула, то зрозуміла б усю його чарівність, – мій сарказм не передається Мертвій дівчинці. Вона залишається при своїй думці. І чого в нас такі різні думки?

– Одягнула шарф? – перепитую я. – Ні-ні! Дякую! Ти теж навіть думати не хотіла б про нього, якби в дитинстві тебе обмотували ним по самі очі і тільки після цього випускали гуляти. Він заважає дихати, колеться, швидко стає вологим від твого подиху… І ти вже навіть не рада з того, що гуляєш, не те щоб іще самому шарфові радіти. 

– Ти стала нестерпно дорослою, – дівчинка корчить мені гримасу.

«Нестерпно дорослою» вона називає мене всі ці три дні. Що ж, так і є. Якщо не бути дорослою, у світі дорослих не виживеш. Так, тепер я навіть про майбутнє думаю по-дорослому. Раніше воно уявлялося мені якимось прекрасним світлим часом, коли я виросту красунею й зустріну свого Принца (бізнесмена/музиканта/просто-красивого-й-багатого-чоловіка). Тепер мої думки про майбутнє зводяться до того, щоб розрахувати витрати на місяць. Все. Тридцять/тридцять один день – це той незмінний відрізок часу, в якому я живу. Досвід показав, що будувати плани на рік – абсолютна дурня. За рік змінюється чимало, плани залишаються невиконаними і потім слугують лише зайвим нагадуванням, що не так воно в житті складається, як гадається. Ще більша дурня – жити одним моментом. «Тут і зараз» – здається на цій фразі ХХІ століття просто затялося! Ні, немає нічого поганого в тому, щоб цінувати кожну хвилину свого життя та насолоджуватися всім, що воно тобі дарує. Але ж не можна відкидати той факт, що «там і потім» теж існують. І якщо не приділити їм хоч крапельку уваги, настане таке «тут і зараз», що буде направду не до захоплення моментом. 

– Ходімо снідати, – кажу я Мертвій дівчинці. 

Вона радіє і, зістрибнувши з підвіконня, поперед мене біжить на кухню. Як можна все сприймати з таким ентузіазмом? І чого мене це дратує? 

– Я тільки в душ зайду, – насправді мені зовсім не хочеться снідати. 

Але всі дієтологи – а найперше мама – сходяться на тому, що ранковий прийом їжі надзвичайно важливий. Крім того, він убезпечує від переїдання в обід та ввечері. З цим, звичайно, можна сперечатись і сперечатись, але снідати я таки звикла. Потрібно лише трохи розбурхати своє заспане тіло контрастними струменями води. Крім того, душ – це таке чарівне місце, де Мертва дівчинка залишає мене саму. Тому я не поспішаю з нього виходити.

На сніданок у мене, тобто в нас із Мертвою дівчинкою, відварений шматок риби хек і пекінська капуста із зеленню. 

− Чому ти не їси щось нормальне? – питає моя примарна сусідка.

− Наприклад? – цікавлюся я. В моєму розумінні більш нормальну та здорову їжу й вигадати складно.

− Сирний суп, смачно приготоване м’ясо, гуляш, наприклад, або біфстроганоф.

В мене аж брови повзуть догори. 

− Ти що, жила у якомусь французському ресторані? – сміюся я. А потім мені спадає на думку, що, можливо, сміх мій зовсім недоречний. Бо ця дівчинка ж, певно, колись була живою, і, цілком імовірно, жила не в ресторані з французькою кухнею, а в самій Франції. Адже її одяг, ті ляльки, якими вона гралася десять років тому на хвилерізі, зачіска, любов до шарфів і от, як виявилося, до вишуканої кухні – все це асоціювалося у мене саме з Францією. Утім, я там ніколи не була, тому все, що знаю про цю країну, – лише загальновідомі стереотипи. 

− Тільки сота частина стереотипів, − посміхається дівчинка. – Але не бійся, ти мене жодним чином не образила, − додає вона. – До того ж ти абсолютно права, колись я жила у Франції. І там же колись померла. Та не слід надавати цьому надто великого значення. Зараз я тут, з тобою. 

− Але чому? – вихоплюється у мене. І добре, що вихоплюється, бо вже давно треба було поставити дівчинці це питання. 

− Я потрібна тобі, − спершись ліктями на стіл, вона нахиляється до мене. Сонце підіймається дедалі вище, його промені падають у вікно позад Мертвої дівчинки. Від того світла вона здається ще прозорішою, ще нереальнішою, але її очі залишаються такими ж темними, такими ж великими. І я все ще відчуваю легке запаморочення, коли більше п’яти секунд невідривно дивлюся в них.