Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Я ж казав тобі: закрити очі! – розлючено кричу, повертаючись до малої.
– Я і не дивлюсь! – в тон мені відповідає мала, що злить мене ще більше.
– Пішли, – холодно приказав їй, обходячи обрив і забираючись наверх.
Злість колотить в грудях, вперше за пів року я можу спокійно відчувати її, не лякаючись, що це відкриє клітку з чудовиськом. Мала не встигає за мною, тільки сповільнює, заставляючи озиратися. Весь час спотикається, то падає, й навіть з розмаху б’ється в якесь дерево, наче йде навпомацки. Бачить в темноті вона набагато гірше чим я, це тільки більше злить. От вона в котрий раз спіткнулась і майже упала, бормочучи пробачення за те, що вона за мною не встигає.
Навіщо я побіг за нею в ліс? Зжерли б її вовки, батько забив, яка мені різниця?! Навіщо? Чому все склалось саме так? Беру її за руку, щоб скоріше вибратись з цього проклятого лісу і забути про неї назавжди. Забути про те, що звір в мені не чудовисько, йому не байдуже кого вбивати.
– Як тебе звати? – питає вона, голос сиплий і трохи тремтить. Замерзла? Не відповідаю, не хочу з нею розмовляти, як з усіма іншими. В думках мені хочеться заткнути їй рот, щоб не поставила питання, що це в біса було. У мене просто нема на нього відповіді, я і сам не знаю.
– Ти теж хворієш? – питає вона знову, пару секунд чекає відповіді та продовжує говорити коли не відповідаю. – Моя мама говорить, що ми з братом дуже хворі. Вона через це багато плаче і чомусь вірить, що та страшна бабця нас з братом вилічить.
Вона замовкла, продовжуючи міцно тримати мене за руку. Щось в її голосі мне насторожило, але я не міг зрозуміти що. Пробираємося через кущі малини, далеко ж вона забралась. Якби не мій нюх і слух ми б не вибрались з хащі самостійно.
– Хочеш секрет? Ми з братом насправді не хворі, у нас нічого не болить. Ми багато раз повторяли це тату і мамі, але вони чомусь нам не вірять. Може ти знаєш чим ми хворі?
Щось я скучаю по її плачу, хто ж знав що вона таке базікало?! Лишилось ще трохи, як прийдемо до дому відьми, зразу втечу до тітки з вуйком, з ними й то комфортніше. От тільки, що я буду робити далі? Моє майбутнє мене перестало інтересувати після смерті батьків. Навіщо я взагалі ще живу? Це питання продовжує мене бентежити.
– Мені здається я знаю чим ти хворий, – раптом говорить мала так серйозно, що стає смішно.
Різко зупиняюсь, через що вона б’ється головою об моє плече.
– І чим же? – не можу скрити іронію в слабому незвичному голосі за останні місяці голосі.
– Мама нам з братом часто читає казку, Сніжна королева називається, – почала вона роз'ясняє з серйозним виглядом.
– І до чого тут казка? – ще зовсім дитина, нічого в голові в неї нема.
– Там в казці був хлопчик Кай. Йому в око попав шмат дзеркала Сніжної королеви.Через це він почав бачити у світі тільки погане, і сам став поганцем, – з розумним видом мовила вона, при цьому дивлячись на мене з деякою жалістю.
– Тобто я поганець? – криво усміхаюсь, намагаючись не показувати, як розлючений.
– Ні! – вона розізлилась на мене також, що я навіть заплутався про що вона говорить.
– І при чому тут якась моя «хвороба»?
– Мама говорить… Ні, я думаю, що всі люди народжуються добрими, але в якийсь момент життя, такий шмат дзеркала попадає їм в очі, і вони стають злими.
Здається я зрозумів яку хворобу вона мені приписала. Різко повертаюсь і дивлюсь в її перелякані очі.
– Так ти хочеш сказати що я злий? Поганець? А нічого, що я тебе від вовків спас і зараз спасаю: з лісу помагаю вибратись? – яка нагла мала, як її братець зовсім. У чому я вирішив, що вона інша?!
– Я хотіла сказати не це, – судячи з голосу вона зараз заплаче, ненавиджу дівочі сльози.
– Та невже, – злюсь, поки не можу відірвати погляд, від її блискучих і червоних через сльози очей. Відчуваю себе гидко.
– Просто ти як Кай, насправді не злий, не поганець! – завірила вона мене так, наче я сам цього не знаю. – Я хотіла б спасти тебе, як Герда спасла Кая.
– Чуєш, Герда? З чого ти взагалі взяла, що мені потрібно, щоб мене спасала така малявка, як ти? Взагалі то це я тут тебе спасаю, не помітила?! – от тепер вона точно почала плакати, думаючи, що я в темряві не бачу. Хоча мені байдуже, вона мене неймовірно бісить!
– Тому, що це правильно! – уперто відповідає вона, хоча голос тремтить від сліз. – Мені жаль тебе і твого вовчка. Тато завжди говорив мені, що треба відповідати людям за допомогу не словом, а ділом. Тому я спасу тебе і твого вовчка!
– Якого в біса вовчка?! – до мене не зразу дійшло, що мала говорить про потвору всередині мене.
– Того, що інших, поганих вовків відігнав! А ти на нього ричав ні за що, хоча він нас спас! – вона обернулась, наче шукаючи когось в лісі. – Прогнав його бідного.
Я втратив дар розмовляти, поки нагла мала зараза не попробувала погладити мене по голові, як звіра раніше. Відсахнувся с жахом, вперше помітивши, що все ще тримаю її за руку.
– Ти що робиш? – відбиваюсь від її рук, а то настирна у своєму бажанні мене погладити, як цуценя. Нагла мала ще й сміялась при цьому, наче це така гра, поки я дивувався, як вона в темряві примудрилася мене дістати.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вовче прокляття, Марія Власова», після закриття браузера.