Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Мама говорить, що кожному потрібна турбота і жалість. От я і хочу тебе пожаліти, а ти чомусь пручаєшся! – ще й голосити почала малявка, продовжуючи мене шпиняти. Мені все ж це надоїло. Схопив її за лоб одною рукою, а іншою утримую від себе на відстані витягнутої руки, поки вона смішно махає руками. Уперта мала, кумедна.
– В кого ти така дивакувата? Твої батьки сектанти, чи що? – глумлюсь з неї.
– Не обзивай моїх батьків! – викрикнуло дівчисько, голову вирвало і як ударило мене в ногу, так що я мало не застогнав.
– Ах ти мала… – попробував її схопити, але вертка зараза увернулась. Язик мені показала, дражнитися посміла. Може кинути її в цьому лісі? Чи хоч налякати, сказавши, що тут її лишу?
– Ну і біс з тобою! Я пішов, а ти сама з лісу вибирайся, малявка! – повертаюсь і чую її несмішливе фиркання. Тобто зараз я вже їй не потрібен?!
– Мені от цікаво подивитись, що з тобою зробить батько, коли найде? – повертаюсь, щоб побачити її переляканий погляд, вона правда його боїться. З чого я взяв, що в її житті все, як було в моєму? Може там ситуація набагато гірша? Злорадна посмішка на моєму лиці, як маска, навіть якщо в темряві вона не бачить її. Стискаю зуби, щоб нічого не питати, а руки в кулаки, щоб нічого не зробити. Вона знову оглянулася по сторонах, напевне думає про те, що краще залишитись у лісі.
– А мама? Він її скривдив? – питає мала без жодного страху за себе. Я не знаю, що їй сказати, та вона все одно зривається з місця і біжить. За маму вона боїться більше, чим за себе. Відчуваю себе кепсько за те, що взагалі цю тему підняв.
– Не в ту сторону, – кричу їй в спину, коли вона падає не пробігши й трьох метрів.
– Дякую, Кай! – кричить вона, піднялась і біжить уже в іншу сторону, навіть не уточнивши, чи в ту що треба.
От дурепа, точно заблудиться, чи рештки мозків по дорозі втратить.
– Я не Кай! – кричу їй в спину, але вона не чує, мабуть, тому з розмаху врізається обличчям в дерево.
Тяжко видихаю, в котрий раз жалію, що взагалі сюди пішов, вмішався в природній відбір. Іду на її плач і знову зітхаю від побаченої картини. Лежить на землі, за лоб тримається і плаче. Вона явно унікальна, ні одна дівчинка з мого класу стільки не плакала, як ця мала, я впевнений, що навіть немовлята менше плачуть.
– Ти в курсі, що упала на сімейку їжаків? – брешу, з посмішкою дивлячись, як вона різко встає і ховається мені за спину. Тобто коли вовки на нас нападали, вона за мене не ховалась, а коли їжаки, та ще і вигадані, так зразу сховалась?! Де в цієї дівчини логіка? Де вона?!
– Не бачу, вони живі? Я не роздавила нікого? – перелякано шмигає носом у мене за спиною, ще й виглядає із-за моєї спини, ніби побачити в темряві із-за мого плеча щось хоче.
– Боже, це ж тіла маленьких їжаків! Як ти могла їх так роздавити?! – продовжую з неї глумитись, ховаючи посмішку.
– Маленьких їжаків? Але я не хотіла! Я правда не хотіла зробити їм боляче! – шепче з таким видом, наче зараз знову заплаче.
– Ти не зробила їм боляче, ти їх убила. Раз і хрясь! Як тобі не стидно?
Продовжую з нею глумитися, жаліючи тільки про те, що не можу побачити її винувате лице, тому що вона ховається за мною.
– Але я не хотіла, я просто впала! Кай, що ж нам робити? Може їм ще можна помогти? – вона тримається за мою куртку і виглядає із-за плеча. Яке ж вона все-таки дитя, всім просто так вірить.
– Як? Могилки викопати? – іронічно запропонував.
– Давай, викопаємо! – прийняла мої слова, як мотивацію до дії. – Не можна їх так просто лишати самих.
Вона встала на коліна і почала водити по землі руками в пошуках тіл вигаданих їжачків, поки я через силу намагався не розсміятися. Ні, с цим цирком треба закінчувати, хоча її водити за ніс весело.
– Не рухайся! – прикрикнув і вона перелякано замерла. – А то мама їжак голками своїми на смерть закидає за своїх діток.
– А вона може? – оглядається на мене великими довірливими очима, так що ледве утримався, щоб не засміятись їй в обличчя.
– Може, ти хочеш перевірити? – вона тут же замотала головою. – Пішли краще, а то мене теж шукають.
Тільки я повернувся, щоб піти далі, й відчув що мала мене за куртку тримає.
– Ми не можемо так просто піти та лишити їх тут. Це неправильно!
– Хіба ти сама не спішила до батьків, що їх в паляниці перетворила? – підмічаю іронічно, дивуючись її дурній відповідальності. – Може підемо уже?
– Але, їжаки… Це неправильно, – скиглить вона, поки я сам на себе злюсь.
Ще трохи й вона мене заставить хоронити мною ж придуманих їжаків! Рішуче пішов далі, а мала слідом, тримаючись за мою куртку. Я думав, що перевів увагу малої від їжаків, поки не почув, що вона бубнить під ніс не зрозуміло до кого звертаючись.
- Пробачте, пробачте, я не хотіла, пані їжачихо.
Давлю посмішку, вона таки дуже дивна дівчинка. Стараюсь сконцентруватись на звуках і запахах, лишилось йти уже не так довго.
– Кай, – кличе мала через якийсь час.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вовче прокляття, Марія Власова», після закриття браузера.