Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

6

Розділ 6

Лежачи на траві, я слухала, як Дем’ян і Еліна залишають територію будинку. Їхні голоси поступово розчинялися в тиші, що наповнювала простір. Ледь піднявшись на ліктях, я ще встигла побачити, як їхні автомобілі зникають за рогом. Потім моє обличчя знову впало в траву, і я гірко заплакала.

Сіра, непомітна невдаха, у якої «не все в порядку з головою» — ось хто я в їхніх очах. Еліна навіть не приховувала свого презирства до мене. Її слова, як гострі ножі, прорізали мою душу. А Дем’ян? Чи міг він думати інакше? Ні, він сам сказав: я для нього лише фізично здорова жінка, здатна стати ідеальним інкубатором для його дитини. Жодних емоцій, жодної поваги — лише угода, бізнес-проєкт.

Біль. Нестерпний біль пронизував мене, мов холодний вітер, що обпікає шкіру. Здавалося, я зрослася із землею, стискаючи в руці жменю трави, наче це могло допомогти мені втриматися у цьому вирі розчарування. Я ковтала сльози, але вони не змивали відчуття порожнечі. Так ось хто я для них — проста, звичайна, недостойна. Люди їхнього світу, їхнього «кола» не можуть прийняти нічого, що виходить за рамки їхнього ідеального уявлення про життя. Простота і злидні — це для них щось брудне, ганебне.

Еліна дивилася на мене так, ніби я була плямою на її бездоганному вбранні. Її обурення, її зневага — все це звучало в її голосі, коли вона висловлювала своє категоричне «ні». Її обурював навіть сам факт, що Дем’ян наважився обговорити цю угоду зі мною без її дозволу. Вона відчувала себе господаркою ситуації, тією, хто вирішує, хто має право бути частиною їхнього світу.

А я? Я лишилася на землі, у траві, яка пахла вологою і весною, намагаючись зрозуміти, чому цей біль такий глибокий та пекучий. Чому я, знаючи все це з самого початку, дозволила собі мріяти про щось більше?

Сьогодні я вперше стала свідком того, як ці двоє сваряться. Сцена була водночас напруженою і гіркою. Дем’ян своїм проханням до мене зачепив Елінину гордість до самого краю. Її голос, сповнений образи, ще довго звучав у моїй голові, немов постріл. Усе це було схоже на виставу, в якій мені відвели роль мовчазного спостерігача.

Шкода, що я не знайшла в собі сили встати і голосно сказати їм обом: "Ні!" Ні їхнім грошам, ні їхній угоді, ні їхньому світу, де все вимірюється вигодою та блиском діамантів та товщиною гаманця. Я хотіла крикнути, що мені не потрібні їхні щедрі пропозиції, бо в моєму житті інші цінності. Що я не товар, і мій вибір — не продавати себе заради їхніх планів. Хай шукають іншу жінку, яка народить їм дитину за гроші. Я не буду частиною їхньої угоди. Я просто піду геть.

Та замість цього я просто лежала на землі, пригнічена власною безпорадністю. Мабуть, я боялася їхніх реакцій, боялася сказати все зараз, тут, коли моя душа була надто відкрита. Але я дала собі обіцянку: до вечора я наберуся сил. Щойно Дем’ян з’явиться, я скажу йому все, що думаю й попрощаюся з ним назавжди. І нехай робить так, як підказує совість. Якщо, звісно, у нього є совість. Але я знала: вона у нього, скоріш за все, давно атрофувалася. Тому треба бути готовою до найгіршого сценарію.

Я піднялася з землі, спостерігаючи, як за автомобілями зачиняються автоматичні ворота. Як же хотілося, щоб і для душі існували такі ворота. Щоб була якась кнопка чи пульт, здатні вимикати біль і заморожувати емоції. На скільки б простіше було жити без цього важкого вантажу!

Змахнувши сльози, я спробувала повернутися до роботи. Але мої руки тремтіли, і я боялася їхніх власних дій. Я досі стискала в кулаці вирвану з землі траву, ніби це була остання нитка, що тримала мене на плаву.

-- Лідо, що трапилося? На тобі лиця не видно, — занепокоєно запитав тато, підійшовши ближче, зупинившись поруч, ніби боявся налякати мене.

— Нічого, тату! Просто заробити грошей не вдасться. Господиня забракувала інкубатор, — зірвалося у мене, і я сама не впізнала свій голос. Сарказм, змішаний із болем, прозвучав різко й холодно.

Вперше в житті я дозволила собі таке зухвальство. Ніколи раніше не підвищувала тону на батька, а тепер ніби втратила контроль. У грудях пекло, емоції виходили назовні, і стримувати їх я більше не могла. Хотілося кричати, бити, виплеснути всю тугу на когось, хто був поруч.

— А хіба я про гроші питаю? Ти сама як? — його голос ображено, але лагідно продовжив шукати відповіді.

— Ніяк, тату! Просто втомилася від усього цього бруду, — відповіла я вже спокійніше, усвідомивши, як сильно його образила. — Більше не можу.

— Може, розкажеш, що сталося? Якщо не зможу допомогти, то хоч вислухаю. Порадник я кепський, а от слухач хороший, — запропонував тато, схиливши голову трохи набік, ніби даючи мені простір для вибору.

— Не зараз, тату. Поговоримо ввечері. Нам обом потрібно працювати, — знизала я плечима, не підводячи очей.

— Як скажеш, Лідуню. Як скажеш… — зітхнувши, тато обернувся і пішов назад до своїх справ.

Я спостерігала за його спиною, відчуваючи провину. Але зараз я не могла дозволити собі слабкість. Мені теж потрібно було відволіктися, зайняти руки чимось корисним, щоб не розривати душу на частини від образливих слів Еліни. Як же ці багатії легко завдають болю своїми необдуманими словами та вчинками, навіть не замислюючись, які рани залишають у серцях інших.

Присівши біля куща, я почала обережно підстригати його. Квітуча весняна краса, навіть у найважчі дні, мала здатність змушувати мене посміхатися. Її тендітна гармонія нагадувала про щось світле, що ще залишалося в житті. Щоб зовсім позбавитися важких думок, я запхала до вух навушники й увімкнула музику. Невдовзі я навіть почала наспівувати улюблену мелодію.

Не знаю, скільки часу минуло. Сонце вже добряче припікало спину, нагадуючи, що пора завершувати роботу. Я витягла телефон, щоб перевірити час, і зрозуміла, чому мене так сильно тягне до їжі — стрілки годинника давно перетнули другу годину дня. Ох, і занурилася я в роботу!

— Полю, якщо ти зараз не даси мені чогось поїсти, я просто помру від голоду, — заявила я, вриваючись у кухню, немов буря.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍