Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

— Невже й сьогодні квітковий аромат змусив тебе забути про час? — посміхаючись, запитала Поліна, змахуючи рушником над плитою. — Твій батько вже давно пообідав, а ти, як завжди, літаєш у своїх думках.

— Не бурчи, тобі це не пасує, — наївно посміхнулася я, намагаючись задобрити цю добру жінку. — Краще дай чогось смачненького.

— Сідай до столу, трудівнице. Сьогодні я приготувала овочеву запіканку, — запросила Поліна теплим голосом, виставляючи тарілку на стіл.

Поліна була однією з небагатьох людей, хто ставився до нас із татом по-людськи. Вона не робила різниці між нами й іншими, дозволяла мені називати її просто Поліною, хоча їй було вже за сорок п’ять. Ми часто сиділи утрьох за чаєм, обговорюючи найрізноманітніші теми. З нею завжди було легко й затишно, як із другом, якого не потрібно ні в чому переконувати.

— Я їх обожнюю, Поліно, бо добре знаю, що краще за тебе її ніхто не приготує, — кажу, ледве розбірливо через набитий їжею рот.

— Смачного тобі, доню! — відгукнувся тато з усмішкою, з'явившись на кухні.

— Дякую, тату! — повертаюся до батька, але помічаю його незвично похмурий вираз. — Щось трапилося? Тепер на тобі лиця не видно.

Його сумний і задумливий погляд викликав тривогу. Це було щось серйозне. Ми з Поліною обмінялися короткими поглядами, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Погані новини, дівчата... Дуже погані, — нарешті вимовив тато, опустивши очі. — Поліно, ти краще присядь поруч із Лідою.

— Тату, та кажи вже, що трапилося, бо твій вигляд і до інфаркту може довести! — нетерпляче кинула я, намагаючись приборкати хвилювання.

— Щойно мені зателефонував охоронець Дем’яна. Еліна потрапила в аварію.

— Що?! Як?! У аварію... — вигукнула Поліна, затуливши рот руками.

У мене ж всі слова застрягли в горлі. Я сиділа, мов заворожена, намагаючись зрозуміти почуте. Як таке могло статися? Еліна хоч і була різкою, навіть жорсткою людиною, але водила автомобіль бездоганно.

— Як вона? Сподіваюся, нічого серйозного, — нарешті вдалося видавити з себе.

Тато похитав головою. Його очі стали ще сумнішими.

— Погано, Лідо... Дуже погано. Від отриманих травм Еліна померла дорогою до лікарні.

Ці слова вдарили, мов грім серед ясного неба. Мій розум відмовлявся сприймати реальність. Еліна... померла? Ця жінка, яка здавалася непохитною, незламною, зникла з цього світу так раптово?

Поліна приклала руку до грудей, намагаючись заспокоїти своє дихання. Я ж мовчала, бо жодні слова не могли описати той хаос, який здійнявся в моїй душі.

Весь світ здавався тепер іншим. Раптово. Холодно. Порожньо.

Усе змінилося в одну мить. Людини, яка зранку образила мене, більше немає. Її слова, що ще кілька годин тому пекли душу, тепер здавалися безглуздими, дріб’язковими. Її гострі слова на мою адресу, які я так довго прокручувала у своїй голові, раптом втратили сенс.

Відчуття порожнечі накотило з неймовірною силою. Як можна було так швидко перейти від злості до жалю? Від бажання довести свою правоту — до розуміння, що вже нічого не змінити?

Я сиділа, втупившись у стіл, і думала про те, як дивно влаштоване життя. Ще зранку я уявляла, як знову зустріну Еліну, як висловлю їй усе, що накопичилося на душі. Як буду захищати себе і свій вибір. А тепер… її більше немає. І ніякі слова вже не зможуть торкнутися її серця.

"Чи було у неї серце?" — подумалося мені раптом. Але я одразу ж вгамувала цю думку. Нехай якою б вона не була, вона теж була людиною. Зі своїми страхами, своїми слабкостями. Можливо, навіть зі своїм болем, якого я не могла зрозуміти.

І все ж… її смерть змінила все. Вона стерла межі між образою і співчуттям. Залишила лише порожнечу, яку я не знала, чим заповнити.

Бідолашний Дем’ян. Як йому пережити це страшне горе? Він завжди здавався таким сильним, впевненим, майже незламним. Але зараз… навіть страшно уявити, що він відчуває.

Втрата Еліни для нього — це більше, ніж просто удар. Це руйнування частини його світу. Вони були разом не лише через обставини чи статус, між ними було справжнє кохання. 

Мені навіть страшно подумати, як він сприйме цю втрату. Його світ завжди здавався таким упорядкованим, таким захищеним. А тепер цей світ розвалюється, залишаючи після себе лише біль і тишу.

Я б хотіла допомогти йому, сказати щось, що могло б підтримати. Але які слова можуть залікувати таку рану? Я боюся, що навіть найщиріші слова зараз будуть здаватися порожніми.