Читати книгу - "Найкраще життя Віки, Rada Lia"

Розділ 7

Кілька секунд Віка не наважувалася увімкнути світло. Було страшно побачити там чоловіка з пузом у сімейках чи дитину, яку вона не пам’ятає. Потім несміливо натиснула вимикач. Від яскравого світла дівчина примружила очі. 

— Лізо, — тихенько погукала. — Васю.

Ніхто не відізвався. Вона скинула туфлі й пройшла до кімнати. Здивовано підняла брову. Ні, там справді нікого не було, але інтер’єрчик вражав. Незвичний для неї стиль лофт із неприкритою цеглою на стінах. Жалюзі на вікнах опущені. Фіранок немає. Це створювало одночасно відчуття закритого задушливого простору й інтимності. Високі світильники на залізних ніжках. Леопардове простирадло на дивані. Книжна шафа до стелі. Дівчина зраділа й почала зацікавлено роздивлятися книжки, бо читати вона любила. Розчаровано зітхнула. Полиці були завалені любовними романами та психологічною літературою на кшталт “Як звабити чоловіка?”, “Що люблять чоловіки у ліжку?”, “Блондинка, руда чи брюнетка?”

— “Як здаватися розумнішою, ніж ти є насправді?” — вголос прочитала Віка, посміхнулася й пішла до шафи. Там висів брендовий жіночий одяг, стояли коробки зі взуттям. Ні чоловічого, ні дитячого одягу, взуття чи іграшок не було. З усього виходило, що живе вона сама. Однак мали бути немаленькі статки, бо меблі та ремонт виглядали сучасними й дорогими. 

Біля дверей розташувалося дзеркало в увесь ріст, вмонтоване у конструкцію на колесах. Його можна було перевертати та перевозити в будь-який куточок кімнати. Віка підійшла ближче. Від побаченого її зіниці розширилися й вона притиснула руки до грудей та охнула.

— Не може бути, — захоплено прошепотіла. — Це справді я?!

З дзеркала на неї дивилася струнка молода дівчина з копною кучерявого рудого волосся, зачесаного набік. Її очі були підведені чорними стрілками, а вії густо нафарбовані й закручені вгору, що додавало погляду більшої виразності. Вдягнена у вузькі джинси, короткий топ і шкіряну куртку. На руці висіла сумка Dolce & Gabbana.

— Невже справжня? — Віка ошаліло схопила її обома руками й почала вертіти у різні боки, намагаючись розгледіти найменші деталі. 

Щоправда, в житті в неї ніколи не було таких дорогих речей. Тому вона не змогла відрізнити справжню сумку від підробки. “Вважатиму, що справжня”, — махнула рукою дівчина й щасливо посміхнулася.

Зацікавлено озираючись і розглядаючи все навколо, Віка попрямувала на кухню. Її наповнила радість. “Нарешті я красива, приваблива і багата. Здається, я знайшла свою ідеальну реальність, у якій би я хотіла залишитись”. Її роздуми перервав телефонний дзвінок. На екрані висвітилося “Катя шльондра”. Дівчина здивовано підняла брови, мугикнула й, подумавши кілька секунд, чи варто відповідати, все ж  натиснула на зелену кнопку.

— Вікусю, — пролунало звідти ображено, — я ще зранку до тебе намагаюся додзвонитися. Чого слухавку не береш?  

Віка лиш невиразно щось пробурмотіла у відповідь, бо що відповісти знайомій з таким підписом, незрозуміло. Хто знає, може, вона спеціально ігнорувала її дзвінки. 

— Коротше, подруго, ти просила познайомити тебе з головним прокурором нашого міста. Я трішки напружилася, покрутилася навколо свого Валерчика. Тож сьогодні мій любий пузань відпросився у дружини й запрошує нас із тобою поїхати ввечері до ресторану, а потім у баню. Як ти на це дивишся? Він візьме з собою Руслана. 

— Руслана?

— Ну, прокурора твого. Зайчику, не тупи.

— Вибач, сьогодні не зможу. Погано почуваюся, — після короткої паузи розгублено прошепотіла дівчина.

— Ну, дивись сама, — ображено протягнула Катя. — Я тут стараюся для неї, а вона відмовляється. Знаєш, як мені довелося відробляти це прохання? Такі люди двічі не запрошують. Якщо передумаєш, у тебе є час до вечора.

Віка поклала слухавку й ошелешено вирячилась на телефон у руках:

— То от яка я в цій реальності.

Відклавши телефон, вона відкрила холодильник й на хвилину забула про ту розмову. Дівчина здивовано відкрила рота. Дверці заповнені вином дорогих марок та шампанським. Полички завалені пакетами їжі з ресторану. Кілька банок червоної та чорної ікри, форель, свіжі овочі та фрукти. Окремий ящичок з апельсинами. 

— Навіщо так багато? — Дівчина озирнулася й зрозуміла — у кутку стола стояв соковитискач.

— А класно я живу, якщо не враховувати, хто мені ті гроші дає.

До такої їжі вона не звикла. Тож обережно вийняла й з’їла лише кілька бананів. Дістати ікру не посміла.

— Мама, — раптом згадала, дожовуючи банан. Вона знову схопила в руки телефон й почала гортати імена в телефонній книзі. — Ось!

Натиснула зелену кнопку й затаїла подих. Цього разу оператор не став розповідати їй про неіснуючий номер й за кілька хвилин вона почула такий рідний голос мами.

— Мамо, ти жива!

— Віко, щось сталося?

— Просто хотіла почути твій голос…

— Ти що, знову напилася? — роздратовано запитала мама.

— Та я взагалі не п’ю, — здивувалася Віка й раптом згадала про пляшки у холодильнику. — Ну майже…

— Коли ти вже за розум візьмешся?

— Мамо, я справді скучила. Я так рада тебе чути!

— Ти знову щось вчудила? Вагітна?

— Та я справді просто так дзвоню, — на її зазвичай спокійну і лагідну маму ця жінка була не схожа.

— Значить, не вагітна, — зітхнула мама. — А пора б вже. Тобі тридцять, Віко. Час подумати про майбутнє. Я тобі скільки разів вже говорила — завагітній від свого Толіка. 

— Толіка?

— Ну і що, що він одружений, зате багатий. Він буде забезпечувати всім необхідним і тебе і дитину, а набридати не буде. Хай його дружина розважає. Це ж ідеальний варіант.

Віка ошелешено слухала маму. Мама з її реальності ніколи в житті їй такого б не порадила.

— Чого ти мовчиш? Ох, доцю. Спати з жонатими за просто так чи за ресторан ти можеш, а влаштувати своє життя не здатна.

Ця реальність все менше подобалася Віці. Вона швидко попрощалася з мамою, жалкуючи, що взагалі їй подзвонила. Дівчина пройшла до кімнати й, не перевдягаючись, лягла на диван перепочити. Виявилося, що так переміщуватися крізь реальності надзвичайно виснажливо. Стала розмірковувати: “Як взагалі працює цей механізм з ключами? Чи впливають мої попередні думки, дії чи слова на те, в яку реальність я потраплю? Скоріше за все так. У своїй реальності у мене була зайва вага. Я була негарна і самотня. В наступній я стала худою, однак не красунею. В мене з’явився чоловік. Я спала з керівником за різні “приємні доповнення”, як він сказав”. При згадці про Анатолія Петровича, дівчина сіпнулася: “В цій реальності я вже гарна, сплю з багатими чоловіками. По суті всі реальності пов’язані й мають лише невеликі відмінності одна від одної”.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍