Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

Наст зайшов в магазин на розі і помітив здивований погляд жінки, яка сиділа за касою. Вочевидь вона не планувала, щоб хтось переривав «Сватів», які гучно транслювалися на невеличкому телевізорі у верхньому куті магазину. Жіночка-­касир з червоним пофарбованим волоссям встала зі стільця і зробила трохи тихіше. Її зовнішність, енергетика, все «її» відштовхували Наста – запах цигарок і акне на щоках були тільки першими відштовхуючими факторами, які хлопець помітив у першу ж секунду, коли підійшов до каси.

– Шо вам? – спитала жінка, трохи піднявши одну брову, тонко намальовану олівцем.

– Добрий день… е-е, а можна, будь ласка, яйця курячі штучок шість, воду – два літри без газу, хліб, масло, пару помідорів та сосиски, – перерахував Наст, прокручуючи список про себе у спробах з’ясувати чи не забув він про щось.

Не кажучи ні слова у відповідь, жінка дістала великий калькулятор і почала щось рахувати, з силою натискаючи товстими, як сардельки, пальцями по кнопках так, що пристрій для розрахунків аж підскакував на столі.

– Сосісок сколька? – підняла знов тонку брову жіночка-­касир.

– Кхм, – прокашлявся хлопець, якось невпевнено переминаючись з ноги на ногу. – Ну, якщо вони невеликі, то чотири, якщо великі, то дві.

– ТЦЦ! – невдоволено цокнула і закотила очі жінка. – Вєлікій то Владімір бил, а сасіскі нармальниє, Алановскіє.

– Добре-добре, давайте чотири, – якось перелякано випалив Наст, щоб скоріше вже піти додому.

Калькулятор знову почав підскакувати від товстих пальців продавчині.

– 138 грівєн, хлєб купішь в кіоскє у Валєнтіни Івановни, у мєня вчєрашній, я нє хочу тєбє єго впарівать, – відверто зізналася жінка з червоним волоссям.

– Добре, – відповів Наст і розрахувався. – Дякую, до побачення.

– До побачення, котік, – так само невимушено попрощалася жінка, паралельно зробивши звук на телевізорі гучніше.

Хлопець швидким кроком вийшов з магазину і пішов до Валентини Іванівни по хліб.

Перейшовши на інший бік дороги, Наст наблизився до хлібного кіску, назва якого «15 хлібзавод» висіла над вітриною. Притисшись майже впритул до маленького квадратного віконця, хлопець відчув приємний солодкуватий запах свіжоспеченого хліба. Бабуся у в’язаному светрі була за зовнішнім виглядом дуже стара. Побачивши клієнта, Іванівна поклала папірець з олівцем обережно на стіл, і дуже швидко для своїх років підвелася зі стільця, на якому був в’язаний килимок, що нагадував кільцеве павутиння, і почовгала до хлопця.

– Доброго вечора, синочку, що тобі дати, – склонилася до маленького віконця бабуся.

– Доброго, – киваючи головою, привітався Наст, він був здивований, що з ним почали діалог українською мовою, тому навіть спочатку забув, за чим він прийшов. – Можна, будь ласка, білого хліба.

– Звичайно, синку, – закивала старенька, пакуючи хлібинку у прозорий пакетик.

– Ви, до речі, перша людина, яка зі мною заговорила тут українською, – зізнався Наст. – Я думав, що тут ніхто її не знає.

– Хе-хе-хе, – почала тихенько посміюватись старенька. – Всі все знають, але не хочуть говорити, – почала Іванівна. – Тебе як звати, синку?

– Наст.

– Я, наприклад, Насте, все життя розмовляю на нашій мові, тому що мого батька за це відправили у Сибір, а у матері була дуже важка доля із чотирма дітьми, ніхто не хотів брати її на роботу, ось… – почала повільно розповідати бабуся, дивлячись кудись повз хлопця, – і все тому, що мої батьки з села, вони не знали російської мови, чи може трішки знали, але завжди розмовляли українською, а тоді це було неприпустимо, тому нашу гарну родину майже знищили. Батько потім залишився вже там, а мати померла у 45 років від ниркової хвороби, після того, як перемерзла в полі. Синів я вчила спілкуватися на рідній… – трішки примружилася вона, – ось… так я і вирішила розмовляти тільки українською мовою, у пам’ять про мою добру родину.

Коли Валентина Іванівна розповідала цю історію свого життя, на її очах час від часу з’являлися сльози, які вона швидко змахувала великою червоною хустинкою.

– Хотя я могу разговарівать і на рус.. – почала вона, але хлопець перебив.

– Ні-ні не потрібно, у вас дуже гарна українська, чесно, – відверто сказав хлопець, який весь час із захопленням слухав історію бабусі.

– Хе-хе-хе, – знов тихенько посміялась бабуся. – Дякую, синку, в тебе теж дуже чиста мова, ти з Західної України приїхав до нас?

– Ну, я зі Львова, так.

– А чого саме сюди вирішили, якщо не секрет? – запитала старенька і аж вигнулась до віконця, щоб краще почути хлопцеву відповідь.

– Так цей… – Наст розумів, що причина, через яку вони з батьком переїхали це секрет, але сенсу притаювати його від старенької, яка можливо й живе-то останній місяць, він не бачив. – Батько мій… цей… гідрогеолог… – трохи приглушив тон хлопець. – Покликали його тут на новий секретний об’єкт для держави, ось.

– А, ну тепер зрозуміло, ну щасти тобі, синку, щасти. – Знов покивала приязна бабуся і сіла на свій стілець, обкладений якимись м’якими в’язаними підстилками. Вочевидь, у старенької зовсім не свербіло за вухом, коли Наст казав про батькову роботу, про яку сам-то не знав нічогісінько.

– До побачення, Валентино Іванівно, – кивнув Наст і, поклавши десять гривень за хліб, розвернувся і пішов додому.

Вдома батько вже майже закінчив розкладати речі по шафах та полицях, і тільки дві невеличкі сумки з одягом Наста так і лежали біля порогу квартири.

Нова оселя справді подобалася Насту: компактна, але комфортна, з євроремонтом, про який він так давно мріяв у своїй рідній львівській квартирі. Двокімнатна – зал з диваном, вінтажним дзеркалом і письмовим столом тепер був номінально закріплений за хлопцем, а окрема кімната з великим ліжком – за батьком.

Розклавши свої речі, хлопець пішов оглянути квартиру та свою нову кімнату. Якщо узагальнити – то в цілому звичайна квартира 45 м2, затишна, мінімалістична, те що треба, але одну деталь, яку помітив Наст та не помітив батько, хлопець вирішив приховати. Кожного разу, коли він проходив у залі по килиму в центрі кімнати, десь у центральній точці відбувався невеликий тріск, який буває у старих домах, коли дерев’яна підлога трохи потріскує під ногами. Але у цьому випадку Наст розумів, що підлога не стара, і справа в чомусь іншому. Тому, коли батько пішов на кухню заварювати чай, хлопець зіскочив з дивану і підійшов до килиму. Скрутивши його у трубочку, на середині Наст зупинився і побачив причину тріску. Під килимом було вирізане «таємне», якщо так можна казати, сховище, що мало чіткі контури та було накрите більш щільною дерев’яною панеллю ніж інші ділянки підлоги, але візуально така сама, розміром приблизно 1.6 на 0.8 метрів та глибиною сантиметрів 60–70. Власне, якщо узагальнити, туди могла б спокійно вміститися невелика людина, або скручений Наст, що він одразу ж і перевірив, накривши себе тою рукою, що стирчала до гори.