Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

«Оце круто!» – думав він про себе. В хлопця одразу прокинулися дитячі фантазії про таємні сховища, халабуди, які вони з друзями будували колись давно. « Піду татові розкажу», – подумав він і пішов на кухню.

– Я хотів тобі дещо розповісти, – почав Наст, сідаючи за стіл, де гарячий чай ще випускав свою пару догори.

– Ну, викладай карти на стіл, що, ­забрав-таки якусь двадцятку з решти собі? – посміхаючись, відповів батько, навіть не дивлячись на Наста, а викладаючи декілька бутербродів на тарілку посередині столу.

– Ні, хех, – посміхнувся син. – Я хотів сказати… що … цей…, – раптом мозок хлопця почав настільки швидко аналізувати, що Наст аж обомлів, так раптово це сталося.

– Що сказати, синку?

– Та ні, цей, не сказати, а спитати. Можна я диван пересуну у центр кімнати, а килим туди ближче до столу, щоб, коли я сидів і робив завдання, ноги не мерзли, – вигадав поспіхом Наст.

– Та можна, роби що хочеш, це ж твоя кімната, – спокійно відповів батько, відкусивши бутерброд.

Доїдав Наст з почуттям незвичним для себе. По-перше, він збрехав батькові і не розповів про сховище, що було дивно, адже раніше він так ніколи не робив. По-друге, він вдало вигадав план, як це сховище зробити для батька недосяжним – Наст просто поставить над ним диван, який стоїть на довгих ніжках і, у разі потреби, хлопець підлізе під диваном до сховища. А по-третє, він згадав, чому зараз десятки різних думок, планів та всього проникають до його голови, пульс, тиск та частота дихання підвищуються. Бажання піти і кудись витратити свою енергію, яка, таке враження, накопичувалася роками у хлопцеві, просто досягало піку. Причиною цьому були не пари трав’яного чаю з м’ятою, який заварив Віктор, а те, що хлопець пропустив щоденний прийом пігулки під час подорожі сюди до Лисичанська. І що казати, ці відчуття йому подобалися. З такими думками Наст швидко зробив перепланування своєї оселі, прийняв душ і ліг спати.

***

(наступного ранку)

«ТРР-ТРР ТРР-ТРР» – заволав будильник. Наст із розпачем розплющив очі і в перші секунд п’ять не міг навіть зрозуміти, де він знаходиться. Потім він згадав, що він не у Львові, що він вже у новому місті, новій квартирі, тому, зібравши волю в кулак, Яковенко встав. Поснідавши та вийшовши на вулицю, він увімкнув гугл карти і виявилося, що батько таки й справді підлаштував все під нього. Медичний коледж знаходився всього в семи хвилинах ходи від дому. Несподівано пролунав дзвінок від батька:

– Ти випив таблетку зранку?

– Ні.

– Чому?

– Потім вип’ю, – невимушено продовжував Наст.

– Пий зараз, будь ласка, – вже трохи нервово продовжив батько.

– Не хочу зараз, потім.

Після останньої фрази настала недовга пауза, після чого Віктор видав, зчепивши зуби, наступне:

– Якщо ти прямо зараз не вип’єш кляту пігулку, клянуся, я прийду до тебе на пари, відкрию тобі ротяку і просуну її до шлунку, ти мене зрозумів?! – з люттю прошипів він.

– Я її не п’ю, а під язика кладу… – пригнічено зауважив хлопець.

– Мені серити як ти її п’єш, швидко роби це, я не хочу тут все втратити через твоїх привидів! – просичав з люттю батько. Той самий жах, демон з дитинства, від якого смерділо спиртом та цигарками, повернувся в Настову реальність. – ТИ МЕНЕ ЗРОЗУМІВ?!

– Так, зрозумів, – з мокрими від сліз очима сказав Наст, він досі не міг стримуватися, коли на нього волав тато.

– От і добре, чи може ти вже забув про свій діагноз? Про те, що якби я не віддав всі заощадження у свій час, зараз ти би сидів у дурці у гамівній сорочці.

– Не забув я нічого.

– От і добре, синку, – вже повністю спокійно продовжив батько. – Щасти тобі на парах, не сварись там ні з ким, давай.

– Давай, – процідив крізь зуби і сльози Наст і запхнув телефон назад у кишеню.

Пігулки він завжди носив із собою, тому що це вже було наче рефлекс. Не може сучасна людина вийти на вулицю без телефону, меломан без навушників, а поціновувач

кепок без кепки. Так само і Наст не міг вийти без кругленької коробочки зі своїми пігулками.

Перед тим як прийняти пігулку, хлопець активував таймер на п’ятнадцять хвилин, і тільки після цього кинув під язика й кволо пішов далі. Зі сторони могло б здаватися, що він п’яний. Інколи навіть трохи похитуючись, Наст таки дістався сірої п’ятиповерхової будівлі, посередині якої були наче парадні двері, які були «парадними» тільки через напис синіми пластмасовими літерами над ними «МЕДИЧНИЙ КОЛЕДЖ». «О! Туда нам нада», – пригадався Насту колись відомий мультфільм.

Всередині типове для радянських адміністративних будівель планування не тішило і не засмучивало хлопця. Все було так само, як і у його львівському коледжі, навіть всі написи були українською. Підійшовши до дошки з розкладом, яка була праворуч від консьєржки, Наст почав шукати, де повинні початися його пари. «Восьма А, восьма А, восьма А» – бурмотів він пошепки, в той час, як його палець ковзав по листу із розкладом. « О, ось вона», – радісно пробурмотів він, коли побачив номер кабінету. Наст повернувся обличчям до сходів і, глибоко позіхнувши, так само кволо поплентався вгору. «Триста сьомий, триста сьомий», – повторював він, аби не забути і знов позіхнув.

«У‑уоа» почулося позіхання позаду. Хлопець, що йшов поруч вже у білому пожмаканому халаті, зі слідами пилу і бозна-чого на рукавах звернувся до Наста:

– Чувак, ти мєня заразіл зєвотой, хе! – хмикнув він. – Тоже нє виспался?

– Та ні, цей… – Насту ще важко було зібрати думки докупи, тому він аж примружився. – Я просто таблетку кинув… там одну…

– А‑аа, – з повним розумінням на обличчі сказав хлопець такого ж як Наст віку за виглядом, але коротший на зріст, зі звичайно підстриженим русим волоссям без укладок та фарбувань, які були модні у суспільстві львівських друзів-­футболістів. Стан його обличчя казав про велику кількість шкідливих звичок і ситуацій, у яких він опинявся – у багатьох місцях були малі, та не дуже, шрами, акне та й до того ж синець вже тижневої давнини біля кута лівої брови. – То ти прийшов вкинутим на пари? – продовжив він, змінивши мову.