Читати книгу - "«наречена» свого шефа, Alina Pero"

ГЛАВА 11. «СІМЕЙНЕ КОЛО»

— Гордію!

Я ще не встигла відійти від морського пейзажу, як на ганок вибігла жінка в світлій сукні.

Струнка, з темним волоссям, зібраним у низький пучок, і добрими карими очима. Вона виглядала молодшою за свої 58 років, але в її поставі було щось таке… невимушене і граційне, що відразу ставало зрозуміло — вона господиня цього дому.

Гордій, що стояв поруч, ледь помітно напружився.

— Привіт, мамо.

Жінка підійшла ближче і тільки зараз помітила мене.

Я застигла, не знаючи, що робити.

— О, то це і є наша таємнича дівчина? — вона пильно подивилася на мене і широко усміхнулася. — Валентина Степанівна.

Я встигла лише відкрити рот, щоб відповісти, як вона притисла мене до себе й розцілувала в обидві щоки.

— Ми так чекали на тебе!

Я спантеличено глянула на Гордія.

Він злегка підморгнув, але промовчав.

— Тату! — гукнула Валентина Степанівна. — Ідіть знайомитися, що ви там стоїте!

З будинку вийшов високий чоловік із густим сивим волоссям і короткою акуратною бородою. Його обличчя було строге, але в очах світилася тепла цікавість.

— Ростислав Володимирович, — він простягнув руку.

Його голос був глибоким, а рукостискання — міцним.

— Дуже приємно, — відповіла я, намагаючись не видавати хвилювання.

Наступною з будинку вийшла молода жінка з довгим білявим волоссям і виразними блакитними очима. Вона виглядала доглянутою, впевненою в собі і мала якийсь гострий, майже оцінюючий погляд.

— Вероніка, — вона тепло усміхнулася. — Дружина ось цього буркотуна.

Я ледь встигла зорієнтуватися, як до неї підійшов чоловік із темним волоссям і легкою неголеністью.

Він виглядав більш грубуватим, ніж Гордій, ширший у плечах і з серйозним виразом обличчя.

— Денис, — він коротко кивнув, але в куточках губ промайнула усмішка.

— Ти ще не посивів, а нарешті привів жінку в дім? — жартівливо кинув він Гордію.

— Ще не пізно передумати, — спокійно відповів Гордій.

Всі засміялися.

— Гляньте, хто тут! — пролунав дзвінкий голос.

Я ледь встигла відвернутися, як мене обійняла молода дівчина з темним хвилястим волоссям і карими очима.

— Ти така гарна! — вигукнула вона.

— Це моя молодша сестра, — промовив Гордій. — Софія.

— Дуже рада познайомитися! — вона схопила мене за руки. — Нарешті в нашій родині з’явилася нормальна дівчина!

Я підозріло глянула на Гордія, але промовчала.

— А ось і ми!

Я ледь повернула голову, як на мене налетіли дві маленькі бурі.

— Дядько Гордій!

Переді мною стояли двійнята — двоє світловолосих хлопчаків із променистими очима, які виглядали майже однаково, але було щось у рисах обличчя, що давало зрозуміти: вони двійнята, а не близнюки.

— Сергій і Павло, — представила їх Вероніка.

Гордій витягнув із машини пакет із подарунками і простягнув хлопцям.

— Держіть.

Очі дітей загорілися.

— Я сподіваюся, це той самий PlayStation, який ти їм обіцяв, бо інакше я тебе приб’ю, — кинула Вероніка, жартома піднявши брови.

— Ой, тоді нам краще розпаковувати десь подалі, — кинув Денис.

— В ідеалі — в іншому місті, — підхопила Софія.

Всі засміялися.

Я ледь встигала переварювати потік подій.

— Так, усе досить! — нарешті проговорила Валентина Степанівна. — Вони втомлені з дороги!

Вона повернулася до нас.

— Ідіть відпочивайте. Вечеря буде через годину.

Я кивнула, вдячна за можливість передихнути.

— Ваша кімната вже готова, — додала вона.

Я здивовано глянула на Гордія.

— Ваша?

Валентина Степанівна посміхнулася.

— Твоя кімната зайнята двійнятами, тож вам обом доведеться спати в гостьовій. Там велике ліжко, не переживайте.

Я відчула, як напружилися плечі.

Гордій лише зітхнув.

— Чудово…

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍