Читати книгу - "«наречена» свого шефа, Alina Pero"

ГЛАВА 12. ВЕЧЕРЯ В СІМЕЙНОМУ КОЛІ

Я ледве встигла зробити кілька кроків у кімнату, як Гордій заніс мою валізу і поставив її біля шафи.

— Тобі зручно? — запитав він.

Я озирнулася.

Кімната була просторою і стильною, з високою стелею і великим двоспальним ліжком, застеленим молочно-білою ковдрою. Дерев’яні меблі додавали затишку, а приглушене світло ламп у формі ліхтарів створювало теплу атмосферу.

Біля вікна стояв невеликий журнальний столик із двома кріслами, а далі — двостулкові скляні двері, що вели на балкон.

— Так… тут дуже красиво, — чесно відповіла я.

— Добре. Я піду поки що до батька, — кинув Гордій і швидко вийшов, залишивши мене саму.

Я зітхнула і кинула погляд на двері, що вели у ванну кімнату. Заглянула туди — світла плитка, велика душова кабіна, м’які рушники, а на поличці навіть стояли флакони з косметикою.

Але найбільше мене зачарувало не це.

Я підійшла до панорамного вікна і завмерла.

За ним простягалося море.

Сонце вже починало сідати, забарвлюючи хвилі в золотаво-помаранчеві відтінки, а легкий вітер грався піщаним берегом.

Я повільно вийшла на балкон.

Свіже повітря, напоєне запахом солоної води і хвої, приємно освіжило обличчя.

Я сперлася на балконні поручні й на мить заплющила очі.

— Як же тут гарно… — тихо пробурмотіла я.

— Знаю, — пролунав голос за спиною.

Я здригнулася і різко обернулася.

Гордій стояв у дверях і дивився на мене з ледь помітною усмішкою.

— Ти злякав мене!

— Пробач, не хотів. Але пора на вечерю.

 

Коли ми зайшли в велику їдальню, всі вже зібралися за довгим дубовим столом.

На столі стояли тарілки з запеченою рибою, салатами, ароматним картопляним пюре і домашнім хлібом.

— О, нарешті! — вигукнула Софія.

Ми з Гордієм сіли поруч, і не встигла я взяти виделку, як Денис хитро примружився.

— Ну що, розповідайте.

— Про що? — запитала я, хоча нутром відчувала, що варто боятися.

— Як ви познайомилися?

Я відчула, як Гордій ледь напружився.

— Це цікава історія, — сказав він.

Я кинула на нього погляд: «І як ти збираєшся викручуватися?»

— Ми познайомилися… в дощовий вечір.

— Романтично, — зітхнула Софія.

— А хто з вас перший сказав «Я тебе кохаю»? — втрутилася Вероніка.

Гордій відкрив було рот, але я його випередила:

— Він.

Він здивовано підняв брови, але промовчав.

— І як це було? — не відступала Софія.

— Ну… — я зробила вигляд, що згадую. — Це було дуже мило.

— Так, Гордію, ти хоч колись був милим? — підколов Денис.

— Тільки для неї, — відповів той з удаваною серйозністю.

— А хто зробив перший крок? — батько Гордія насмішкувато поглянув на нього.

— Вона, — швидко сказав Гордій.

Я ледь не вдавилася водою.

— Це неправда!

— Правда.

— Брехун.

Вся сім’я розсміялася.

— Добре, — примирливо сказала Валентина Степанівна. — А як зробив пропозицію?

Я застигла.

Гордій теж.

Всі чекали.

Я швидко придумала:

— Це було… дуже інтимний момент. Тільки ми двоє. Ніхто не бачив.

Софія зітхнула:

— От біда, я так хотіла розкішну історію.

— Діти? — зненацька спитав Денис.

— Що «діти»? — перепитала я.

— Плануєте?

Я ледь не вдавилася шматочком риби.

— Ну…

— Спочатку потрібно зіграти весілля, — втрутилася мама.

— А потім об’їхати пів світу, — підхопила Вероніка.

— А потім уже дітей, — завершив Денис.

Я подивилася на Гордія.

Він спокійно доїв свою страву.

— Ми поки що насолоджуємося один одним, — сказав він нарешті.

— А як довго ви разом? — запитала Валентина Степанівна.

— Десять, — сказав він.

— Один, — сказала я одночасно.

Софія широко розплющила очі.

— Що?

— Десять місяців і один тиждень, — спокійно виправила вона.

— Тепер зрозуміло, чому такі розбіжності, — кивнув Денис.

Я ледь помітно зітхнула з полегшенням.

Сім’я Гордія обмінялася хитрими усмішками, але більше розпитувати не стали.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍