Читати книгу - "Рухаючись по лезу. Книга 2, Мара Найт"

Том глянув на Роуз з неприхованою злістю, його погляд став більш палаючим, а голос змінився, ставши глибшим і напруженим.

— Дівчинко, — його слова звучали з сарказмом, — як ти думаєш, я можу залишити записку, якщо я тут гнию? Якщо я тут... у цій клітці? Якщо я вже більше не маю нікого, крім цих чотирьох стін?

Роуз не відреагувала на злість у його словах. Вона стояла перед ним, не відводячи погляду.

— Але ви ж усе знаєте, що сталося 5 років тому. Я переглянула всі справи, і все виходить на вас і на вашу сім'ю, — сказала вона, підтримуючи своє твердження твердим тоном. Це було ризиковане блефування, і вона відчула, як її серце починає бити швидше.

Том похитав головою, його вираз обличчя став ще більш спотвореним, і на його обличчі з’явилися риси справжнього страждання.

— Не чіпай мою рідню, — різко сказав він, його голос став гучнішим, — хоч вони й не підтримують зі мною зв'язок, але я їх люблю! Це моя родина!

Роуз зрозуміла, що її слова зачепили його, але цього було недостатньо. Том почав говорити далі, але його мова стала дедалі заплутанішою, наче він намагався зібрати свої думки, але вони просто не піддавались контролю. Слова виходили уривками, а то й зовсім без логіки.

— Ви не розумієте! Ви не розумієте, що сталося! Це все... це все був... я не... — його голос ставав все слабшим, а потім із шаленим виразом на обличчі він почав вигукувати. — Я не винен! Я не винен! Вони мене обманули! Всі вони обманули!

Несподівано його емоції вирвались назовні. Його руки рвучко сіпались у кайданах, а на обличчі з'явився вираз божевілля. Крики змішувались із тихим сміхом, що звучав як відчайдушний крик.

Роуз почула, як його слова стали дедалі більш нерозбірливими, але її інтуїція підказувала, що він був не просто божевільним — у нього могла бути реальна інформація. Проте його розповіді були такими заплутаними, що вона не могла зрозуміти, де правда, а де хибні перекручення.

Роуз швидко піднялася зі стільця, відчуваючи, як холодний піт виступає на її лобі. Вона негайно звернулася до охоронця, який стояв біля дверей:

— Покличте лікарів, — сказала вона, її голос був твердий, але з ноткою тривоги. Той кивнув і швидко вийшов із кімнати.

Том, тим часом, продовжував безладно бовкати, і його очі світилися страшним божевіллям. Роуз стежила за ним, його поведінка ставала все більш непередбачуваною.

— Він все зробив! — раптом прокричав Том, дивлячись прямо в очі Роуз. — Ден Раут! Шукайте його, це він! Не я… не я!

Роуз застигла на місці. Його слова вдарили, як грім серед ясного неба. Ден Раут. Роуз відчула, як її серце прискорюється, а голова заповнилась питаннями.

Том продовжував сміятись, і сміх його ставав все більш шаленим. Він навіть не помітив, як охоронець увійшов із лікарем. Лікар швидко підійшов до нього, спокійно поклав руку на його плече, намагаючись заспокоїти.

— Том, заспокойтесь, ми допоможемо вам, — сказав лікар, але Том лише ще сильніше затрусив головою.

— Ден Раут! — повторив він, його голос став дзвінким від паніки. — Це він! Він вбив! Це все він!

Роуз поспішила записати ім’я на диктофон, відчуваючи, як важливим це може бути. Лікарі намагались заспокоїти Тома, але він вже був у повному божевіллі, не здатний контролювати себе.

Роуз поглянула на Картнера та Джонсона, які стояли в кутку кімнати, і зрозуміла, що це відкриття може бути ключем до розгадки цієї таємничої справи.