Читати книгу - "Закохана у боса , Кетрін Сі"

Глава 7. Виставка почуттів

Глава 7. Виставка почуттів 

 

Суботній ранок. Неспішний, розмірений, з горнятко кави на балконі. Місто тільки починає прокидатися, і я разом з ним. Телефон вібрує на столі у вітальні, тому доводиться встати зі зручного крісла і піти до столу. 

Телефонує Софі. 

– Привіт! – відповідаю дуже бадьорим голосом. 

Від учора я в гарному настрої.

– Привіт, – позіхає. – Ти вже давно прокинулася? 

– Та не дуже. 

– Я тільки очі відкрила.. вирішила набрати тебе і нагадати про виставку, бо ти зі своєю роботою геть про все забуваєш. 

Пригадую щось про виставку. Здається це буде виставка невідомого художника, про яку я геть забула. 

– Люба, ти поганої думки про мене! Я все чудово пам'ятаю. – обуреним голосом. 

– Думаєш я повірю тобі? 

– Ні? 

– Ні… Друга година дня, адресу скину в повідомленні.

– Чудово, буду там! – відповідаю з азартом. 

Софі хмикає:

– Не запізнюйся, бо я знаю, як ти любиш зависати у своїх справах.

Я закочую очі, але мовчу. Вона має рацію. Виставка – це цікаво, але зараз мені так добре просто насолоджуватися ранком.

– Гаразд, я побіжу, ще треба вибрати, що вдягти, – кажу, щоб закінчити розмову.

– Тільки не приходь у своєму "робочому стилі", будь ласка.

– Спортивні штани і худі? – язвито питаю в подруги. 

– Ага, звичайно, – не менш язвито відповідає вона. – До зустрічі!

Софі скидає дзвінок, а я, прихопивши горня, повертаюся на балкон. За кілька хвилин приходить повідомлення з адресою. Я вдивляюся в екран, намагаючись згадати, чому ця виставка мала б мене зацікавити. 

Я відкладаю телефон і роблю ще кілька ковтків вже майже холодної кави. Софі мене добре знає – я справді геть не пам’ятала про виставку. Але раз уже погодилася, треба швидко зібратися.

 

Заходжу у спальню і відкриваю шафу. «Тільки не в робочому стилі» – ну звісно, Софі ж терпіти не може мої строгі блузки та штани. Перебираю вішалки й зрештою обираю легку темно-синю сукню з м’якої тканини. Думаю, вона ідеально підходить: зручна, але водночас елегантна. Доповнюю образ сумкою й акуратними сережками.

 

Ближче до першої я вже була готова вийти, але згадала про гаманець, що залишився у робочій сумці. Довелося повернутися др спальні і взяти його. 

Коли вийшла з під’їзду, вже зовсім прокинулася. Сонячне світло грає на вікнах машин, на тротуарах все більше людей. Викликаю таксі й через кілька хвилин сідаю в авто. Водій, чоловік середнього віку, кидає швидкий погляд у дзеркало.

– Куди їдемо? – уточнює.

Ввічливо називаю адресу, і машина рушає. Я сперечаюся з собою: чи варто гуглити цього «невідомого художника», чи просто піти на виставку без жодних очікувань? Врешті-решт обираю другий варіант.

 

За десять хвилин ми під’їжджаємо до галереї. Софі вже чекає біля входу – у довгому бежевому пальто, з кавою в руці.

– О, ти навіть прийшла вчасно, – посміхається вона.

– Я завжди пунктуальна! Це ти любиш запізнюватися!

– Ой, а я й забула, – посміхається. 

 

Разом заходимо всередину. Відчувається легкий аромат кави та фарби. Високі стіни, приглушене освітлення – і десятки картин, що притягують погляди. Я роблю крок уперед, затримую подих.

Потім вдихаю аромат свіжої фарби та трояндової есенції, що витав у повітрі галереї. Софі йшла поруч, розглядаючи картини з тією ж увагою, з якою вона вивчала меню в новому ресторані — зосереджено, але з ноткою нетерпіння.

— Це… вау, — видихнула вона, зупинившись перед однією з робіт.

Я перевела погляд. На полотні було зображено людський силует, що розчинявся у хвилях півоній та лілій. Мовби сама людина була створена з цих пелюсток, тендітна, але водночас невловима. Інші картини теж зображали силуети людей у квітах — дехто ніби проростав з них, дехто зникав у них, неначе в іншому світі.

— Вражає, — визнала я, не відводячи очей від полотна.

— Це нагадує мені… — Софі на мить замовкла, а потім усміхнулася. — Ні, просто дуже гарно.

Я хотіла запитати, про що вона подумала, але нас перервала поява молодого чоловіка. Він був високий, із темним волоссям і легким нальотом фарби на пальцях. Його очі пробіглися по Софі, і я відчула, як моя подруга затримала подих.

— Вам подобається? — запитав він, і я зрозуміла, що це саме той, кого ми тут мали б побачити — автор цих картин.

— Вони неймовірні, — відгукнулася Софі, і її голос прозвучав м’якше, ніж зазвичай.

Художник усміхнувся, ніби почув у її словах щось більше, ніж просто комплімент. І в цю мить я помітила те, що вона ще, мабуть, сама не усвідомлювала.

Вона дивилася на нього інакше.

Я підняла брови, але промовчала. Схоже, день ставав цікавішим.

 

☆

 

— То що, обідаємо? — запитала Софі, коли ми вийшли з галереї.

— Давай, — я знизала плечима. — Тут десь поруч має бути хороший ресторан.

— Я знаю один, — втрутився наш новий знайомий, художник, ім’я якого ми так і не спитали.

Софі миттєво підхопила ідею:

— Ідеально! Підемо разом?

Він коротко кивнув, і я вже тоді зрозуміла, що вона його собі уподобала.

 

Ресторан був затишним, із великими панорамними вікнами, крізь які проникало м’яке денне світло. Повітря наповнював аромат свіжої випічки та смаженого м’яса. Ми сіли біля вікна, переглядаючи меню, і, поки чекали на замовлення, я вирішила нарешті запитати:

— До речі, а як тебе звати?

— Нік, — відповів хлопець і відставив меню вбік.

— Нік, а що тебе надихнуло на ті картини? — поцікавилася я, згадавши силуети людей, що розчинялися у квітах.

— Люди, — він легенько провів пальцем по столу, ніби малюючи щось невидиме. — Їхні історії, відчуття. Ми всі залишаємо після себе слід, але не завжди помічаємо, як розчиняємося у світі, як він нас змінює.

Його голос був спокійним, а погляд час від часу зупинявся на Софі. Вона це помічала й посміхалася в куточках губ, а потім опустила очі у свою склянку з лимонадом, немов раптово засоромилася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍