Читати книгу - "Зізнання за мить до смерті, nikalajka"

— Але, будь ласка… живи.

Його голос почав знижуватись.
Не від слабкості — від щирості. Від того, що більше не залишилось нічого, крім правди.

— Бо смерть — це кінець.
А я… я не хочу кінця. Не хочу, щоб світ, у якому є ти… зник.

Я готовий бути тим, хто носитиме твій біль. Все життя.
Тінню. Каменем. Повітрям — ким завгодно.
Аби тільки ти… залишилась.

Він ковтнув повітря. І промовив тихо — як закляття:

— Бо лише живі мають право обирати.
І змінювати.
І… надіятись.

Він опустив мікрофон.
Ніби відпустив останнє.
Все, що жевріло в його серці — стало словами. Без маски. Без захисту.

— Це все, що я. Все, що є в мені.

І тиша, що настала після… вже не була порожнечею.

Його пальці все ще стискали мікрофон, ніби тримався за нього як за останню нитку. Міст між ними… затих.

Поліцейський, який увесь цей час стояв поруч, мовчки поклав руку йому на плече. Легко. Як друг. Як людина.

Натовп завмер.

Хтось скрикнув.
Хтось заплющив очі.
А хтось — усе ще знімав, навіть не розуміючи, що саме знімає.

Та саме вона розірвала цю тишу.

Раптово. Точно. Живо.
Вона стрибнула. Не вниз.
А вперед. До нього.

До життя.
До себе.
До майбутнього.

І, падаючи — немов у його обійми, — вона прошепотіла:

— Добре…
Я ще раз простягну руку.