Читати книгу - "Зізнання за мить до смерті, nikalajka"

Його голос тремтів від люті:

— Ти… Ти хочеш болю? Мазохістка?.. Ти взагалі усвідомлюєш, наскільки боляче — гепнутись із такої висоти? Це не кіно. Це не буде одна мить — буде біль. Справжній. Дикий. Такий, що останні секунди життя розтягнуться в беззвучний крик. Ти цього хочеш?!
Ти що, мазохістка, яка навіть перед смертю прагне страждати?!

Останні слова вирвалися зненацька. Як грім. Як вибух.

І раптом… тиша.

Поліцейський сіпнувся. Його погляд миттєво звузився, пальці стиснулись. Усе було на межі — на грані не просто психологічного зламу, а катастрофи. Ще мить — і він кинеться втручатися, вже зробив крок, вже потягнувся…

Але не встиг.

Вона заговорила.

У її голосі — не просто відповідь. Це був крик душі, яка надто довго мовчала. Вона відповідала з тією ж силою, з якою роками отримувала удари від життя:

— Ні! Не буде краще! Ні! Не стане легше! Ні! Я не хочу!

Її крик зривався з грудей, як вогонь із палаючої печі, розриваючи тишу на друзки:

— Ти хочеш, щоб я жила з цим болем?! — вона не чекала відповіді, сипала далі, як гарячим вугіллям: — Щоб щодня натягувала цю грьобану маску? Посміхалась, коли всередині все палає?

Руки тремтіли, голос трясся — але вже не від страху, а від бурі, що проривалась ізсередини:

— Щоб я відповідала «все добре», коли в мені все — розлітається? Коли я вже не знаю, хто я?..

Мить тиші. Один вдих — і вона вдарила ще глибше:

— Ти хочеш, щоб я щодня бачила ці огидні лиця?! Ці фальшиві усмішки, ці погляди, що плюють мені в спину?!

Вона стояла на краю — розпечена, зломлена, але справжня.
І хоч її трясло, хоч тіло хиталося над прірвою — голос був твердим. Справжнім. Як виклик. Як правда, що не просить дозволу прозвучати.

Її молоде серце було розбите. Але воно все ще билося.
І кожне слово, що виривалося назовні, — було правдою. Без прикрас. Без страху.

Вона говорила до нього — до того, кого, можливо, не знала до кінця. І водночас — до єдиного, хто знав її краще за всіх. Хто чув не слова, а тишу між ними.

І саме це усвідомлення — без слів, без доказів — накотило хвилею.
Пробігло по шкірі, вдарило в груди, скувало подих.

Як ковток повітря… після довгого утоплення.

Артем глибоко вдихнув — і видихнув у мікрофон так демонстративно, щоб вона, та, яка зараз мусить почути, відчула: він тут. Він поруч. Його голос — м’який, чистий, ніби дитячий, але кожне слово — як лезо.

— Тут сьогодні вже не раз прозвучало це слово… Сталкер.

Він замовк на мить, дозволяючи слову повиснути в повітрі. І продовжив:

— І знаєш… Вони мають рацію.
Я справді весь цей час шукав тебе поглядом. Завжди.
Я завжди прислухався, намагаючись вловити твій тихий, м’який голос.
Я, як пес, йшов за тобою, залишаючись у тіні.

Він глянув угору, в небо, але говорив не до нього.

— Я — той, хто, навіть осліпнувши, знайде тебе в натовпі по тому, як ти шаркаєш правою ногою... по аромату твого шампуню.
Я той самий. Той, кого вони назвали сталкером.

Його голос затремтів, але не зламався.

— Я боявся… не побоїв, не шрамів, не тих чотирнадцяти швів на руках, не вибитої щелепи, не зламаних ребер.
Це все — нічого, порівняно з тим, як я боявся просто… признатись.
Бути поряд. Дивитись в очі.
Я — той самий хлопчисько, що до дурі боїться признатись дівчині, яку покохав всім серцем.

Він зробив крок уперед, мовби зменшуючи відстань не тільки фізично, а й душевно.

— І я бачив, на що ти здатна.
Бачив, як ти долаєш біль — ту, що ламає інших.
Я бачив твою справжню посмішку… ту, яку ніхто інший не бачив.
Кожного разу, коли ти приходила в сад.
Коли залишалася там наодинці з котом… Коли дала йому ім’я — Тотем.

Його голос став шепотом, ніби боявся порушити магію спогаду:

— Я тоді… до сліз намагався стримати сміх. І радість. Бо ти в той момент була живою.
Справжньою.
Ти була собою.

— Хочеш стрибнути? Хочеш обірвати своє життя?.. — добре.
Ніхто не має права вирішувати за тебе. Це — твоє життя. Твій вибір.

Він глибоко зітхнув. Заплющив очі — ніби шукав сили в тиші, що зависла між ними.

— Дай мені хвилину. Лише одну...
Я хочу зробити те, про що найбільше шкодую — те, чого не зробив раніше.

Його погляд злетів угору — на дах, на небо, на неї.
Але тиша вже не була порожнечею. Вона дихала. Її мовчання… було згодою.

— Я не вмію говорити красиво... — він усміхнувся ледь-ледь: сумно, тепло. — Але знаю одне:
Я тебе кохаю.
Не випадково. Не мимохідь. А — по-справжньому.
До болю в грудях. До кожної клітини. До останнього подиху.

Його голос більше не був рівним.
Не був сильним.
Він був справжнім.
Оголеним до болю.

— Не шукай відповідей... Просто... послухай…

Він говорив повільно.
Ніби кожне слово — останнє. Ніби дихав через них.

— Тобі не обов’язково жити з цією раною в серці.
Дозволь мені… я готовий нести її разом із тобою.
Я знайду шлях повернути твою усмішку.
Ту справжню — теплу… живу.

Його подих урвався на мить — і знову продовжив, м’яко:

— Зроблю все, щоб ти більше не ховала очі.
Не казала: «все добре», коли всередині — крик.

Він видихнув. І кожен звук тепер здавався молитвою.

— Я віддам усе, що маю…
Лише залишайся.
Лише дозволь бути поруч. Жити поруч. Дихати поруч.

Він замовк. Зробив крок ближче.
Ніби не до краю — а до неї.

— Але якщо ні…

Голос тремтів, але вже не з болю — з виснаження. З глибини.

— Якщо не зможеш…
Не зможеш пробачити. Повірити. Довіритись… Я зрозумію.

Можеш прогнати — і я піду.
Можеш зненавидіти — і я витримаю.
Можеш мовчати — і я не спитаю жодного "чому".

Він закрив очі на мить, вдихнув — і видав останнє: