Читати книгу - "Перлина з глибин, Катя Губська"

Розділ 7: Храм Пильних

Джунглі зустріли їх не радістю, а мовчазним тиском. Кожен крок серед вологих заростей лунав занадто гучно, наче земля слухала. Вітер зник, лишилось лише глухе шепотіння листя й дивне дзижчання, що з’являлось і зникало без джерела.

Вони йшли мовчки, поки стежка не розширилась і перед ними не відкрилась поляна. В її центрі стояла споруда — древня й велична, попри тріщини й мох. Високий кам’яний фасад здіймався над деревами, вкритий вигравіруваними символами. Дві кам’яні фігури-стражі з головами соколів охороняли вхід, їх очі були сліпі, але присутність відчувалась гостро.

— Це і є Храм Пильних, — прошепотіла Кайла. Її голос зливався з шелестом лісу. — Тут починається шлях перевірки.

— І що, будемо стукати? — Джейн покрутила кинджал у руці.

Ейрін мовчки ступив уперед. Його пальці торкнулись дверей, і ті, на диво, легко відчинились. Всередині було темно, та підлога світилася тонкою срібною ниткою, що вела вперед, у глиб тиші.

Храм зустрів їх глухими стінами, прикрашеними фресками. Одна з них зображала створення острова з вогню й води. Інша — очі, що спостерігають за кожним кроком людей. На третій — постать у каптурі, що тримає перлину, з якої витікало світло.

— Це все легенда, — прошепотів Теріс, дивлячись на образи. — Але чому здається, що вона про нас?

Коли вони дістались центральної зали, перед ними виросла стіна з каменю, де височіли дев’ять отворів. Над ними — напис древньою мовою. Кайла підійшла ближче, її рука торкнулася тексту, і слова самі почали проростати у свідомості:

«Лише ті, чиє серце чисте, розум ясний, а пам’ять не спотворена, зможуть побачити істину. Виберіть правду — і шлях відкриється».

З’явилися дев’ять символів. Лише один — істинний. Решта — обман. Якщо виберуть хибно — храм зреагує.

— Це перевірка пам’яті, — прошепотіла Кайла. — Ми щось уже бачили… щось, що пов’язане з цим вибором.

Ейрін кивнув. Він згадав перший символ на карті — око, і його форму. Він згадав шепіт у маяку, візерунки на підлозі.

— Ось цей, — він вказав на витончений знак, схожий на змієподібне око.

Коли його палець торкнувся каменю, світ затремтів.

Стіна почала розходитись. За нею — спіральні сходи, що вели вниз, у глиб острова.

Та перш ніж рушити далі, вони почули голос. Не вухами — десь усередині свідомості. Він звучав крізь століття:

«Сліпота — не в очах, а в серці. Хто шукає Перлину, має бути готовим втратити все».

Теріс обернувся до Ейріна:

— Як гадаєш… ми вже на точці неповернення?

— Ми перейшли її ще тоді, коли вперше побачили карту, — відповів капітан і ступив на першу сходинку.

* * *

Сходи під ногами були слизькі й вогкі, мов ті, що ведуть у саме серце забутої легенди. Факели, які запалив Картан, кидали тремтливе світло на стіни, вкриті мозаїками. Із тіні визирали очі стародавніх істот, між візерунками миготіли символи — спіралі, зорі, лотоси, які ніби рухались, коли не дивитись прямо на них.

Повітря тут було густим, насиченим пахощами вицвілих трав, каменю й чогось незбагненно старого — духу епохи, коли слова мали силу магії.

Вони вийшли у круглий зал, схожий на підземну обсерваторію. Над головами височіла куполоподібна стеля, вкрита зоряним візерунком. Але зірки на стелі не були простою прикрасою — вони світилися м’яким срібним світлом, пульсуючи в такт чиємусь древньому подиху.

У центрі зали — коло з чорного каменю. У ньому — круглий постамент, на якому лежала куля з кришталю, всередині якої мерехтів вогонь.

Кайла зупинилась першою.

— Це... Око Вартового, — прошепотіла. — Магічний артефакт, що колись вів мореплавців крізь світ тіней і снів.

— Здається, воно нас уже бачило, — пробурмотів Теріс, дивлячись на кришталеву кулю, яка ніби відповідала йому пульсацією світла.

Ейрін підійшов до Кайли. Її руки тремтіли, хоча очі залишались спокійними. Він поклав долоню на її плече.

— Ти відчуваєш це, правда?

— Це місце говорить. Зі мною, з тобою… з усіма нами. Але особливо з тобою, Ейріне. Вогонь усередині кулі — він… реагує на тебе.

— І що він каже?

— Що ти маєш ключ. Але не до дверей… до вибору.

На мить вони залишились самі. Світло кульки відбивалось у її зіницях, наче вона носила частинку цього вогню в собі.

— Колись я думала, що магія — це те, що тримає мене осторонь, — тихо мовила Кайла. — Що вона — моя сила і моя самотність водночас. А тепер...

— А тепер?

Вона подивилась на нього. Її погляд був не тільки проникливим — у ньому була ніжність, яка обпалювала сильніше, ніж полум’я.

— Тепер, коли ти поруч… я вперше не боюсь бути кимось іншим.

Ейрін не відповів. Він лише доторкнувся до її руки. Не як капітан — як чоловік. І в цьому простому жесті було більше, ніж у сотні слів.

Раптово стіни затремтіли. Кам’яна підлога задрижала, а зорі над головами згасли на мить. Куля спалахнула — і від неї відлетів промінь, що вдарив у дальній мур, змусивши його розійтись у брижах.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍