Читати книгу - "Детектив Соловей. Книга 2: Тінь Шрама , Віталій"

Розділ 7

Темрява обіймала Сергія Солов’я, холодна й густа, ніби болото. У грудях палахкотів вогонь, кожен подих відлунював гострим болем, що розривав тіло. Свідомість повільно виринала з пелени, і крізь напівзаплющені повіки він побачив розмиті силуети. Голоси долинали здалеку, приглушені, наче з-під товщі води.

— Сергію Петровичу! Він очунює! — вигукнув хтось, і знайомий тембр пробився крізь туман.

Соловей спробував розплющити очі, але яскраве світло вдарило в обличчя, змусивши його скривитися. Біль у грудях посилився, і він ледь стримав стогін.

— Тихіше, не рухайся, — пролунав голос Сергія Бондаренка, сповнений тривоги й полегшення. — Ти нас налякав.

Поступово зір прояснився. Над Солов’єм схилилися Бондаренко й двоє оперативників, їхні обличчя були блідими, очі блищали від напруги. За ними виднілися напівзруйновані стіни цегельного заводу, освітлені холодним світлом ліхтарів. Повітря пахло пилом, кров’ю й металом.

— Що… сталося? — прохрипів Соловей, його горло пересохло, а кожен звук коштував зусиль.

— Тебе поранили, — відповів Бондаренко, його голос тремтів.

— Фінансист вистрелив. Але ти тримаєшся, Сергію Петровичу. Швидка вже тут.

Соловей спробував підвестися, але різкий біль, ніби розпечене лезо, пронизав груди. Він стиснув зуби, відчуваючи, як піт котиться по скронях.

— Лежи спокійно, — наполіг Бондаренко, поклавши руку йому на плече.

— Медики зараз усе зроблять.Сирени розірвали нічну тишу, і до цеху увійшли медики в яскравих жилетах. Їхні рухи були швидкими, але точними: огляд, уколи, бинти. Солов’я обережно перенесли на ноші, і кожен поштовх віддавався новою хвилею болю. У машині швидкої він заплющив очі, намагаючись утримати в голові образ Шрама — його ненависний погляд, його зухвалу посмішку.

У лікарні час спресувався в серію спалахів: операційна, сліпучі лампи, голоси хірургів. Куля, як з’ясувалося, пройшла наскрізь, зачепивши легеню й залишивши по собі кровотечу. Кілька годин лікарі боролися за його життя, і кожен удар його серця був перемогою.У палаті інтенсивної терапії Соловей лежав підключений до апаратів, що тихо гуділи, відмірюючи його існування. Біль став постійним супутником, але свідомість поверталася, ясна й гостра, як ніколи. Він вижив. І це означало, що гра триває.

Через кілька днів, коли його стан стабілізувався, до палати увійшов полковник Захарченко. Його зморшкувате обличчя видавало втому, а очі, зазвичай тверді, блищали від хвилювання.

— Соловей, чорт забирай, — Захарченко сів біля ліжка, його голос був хрипким.

— Ти хоч уявляєш, як ми всі перелякалися? Думали, що втратили тебе.

— Живий… — ледь чутно видихнув Соловей, відчуваючи, як кожен звук дряпає горло.

— Живий, слава Богу, — Захарченко потер долонею обличчя. — Але Шрам утік. І цей проклятий Фінансист разом із ним. Ми втратили їх слід.

— Вони… разом, — прохрипів Соловей, його думки чіплялися за образ Павленка в дорогому пальті.

— Це не просто злочинці… Це мережа…— Схоже на те, — зітхнув Захарченко. — Павленко — не просто бізнесмен. Його зв’язки тягнуться до верхівки. Це вже не наша звичайна справа, Сергію. Але ти спочатку одужуй. Про Шрама подумаємо потім.

Але Соловей уже думав. Поранення не зламало його — воно лише розпалило гнів. Шрам і Павленко стали не просто цілями, а особистими ворогами. Їхня втеча була ляпасом, і він не збирався це терпіти.Наступного дня до палати зайшов Іван Петренко, із милицею, але з широкою усмішкою. Його нога все ще була забинтованою, але енергія била через край.

— Сергію Петровичу! — вигукнув він, обережно сідаючи на стілець. — Я знав, що ви міцний горішок! Як почуваєтесь?

— Як після зустрічі з танком, — слабко усміхнувся Соловей. — Ти як, Іване?

— Та нормально, скоро танцюватиму, — пожартував Петренко, але його очі стали серйозними. — Ми їх знайдемо, Сергію Петровичу. Шрама, Фінансиста, усіх. Бондаренко вже копає під Павленка — його рахунки, зв’язки, навіть які ресторани він відвідує.

— Добре, — кивнув Соловей, відчуваючи, як у грудях загоряється іскра. — Іване, що з нашим витоком? Є щось?

Петренко насупився, його пальці стиснули милицю.— Поки глухо. Але я поговорив із кібервідділом. Вони перевіряють усі дзвінки й повідомлення наших людей за той день. Якщо хтось злив Шраму інформацію, ми це викриємо.

Соловей кивнув, але в його очах промайнула тінь. Думка про зрадника серед своїх не давала спокою, але він знав, що зараз головне — Шрам і Павленко.

Тижні в лікарні тяглися повільно. Соловей змушував себе вставати, ходити, дихати глибше, попри біль. Кожен день він аналізував події на заводі, прокручуючи в голові кожне слово Шрама, кожен рух Павленка. Їхній план — “перевернути місто” — не давав йому спокою. Що вони задумали? Напад? Відмивання? Чи щось масштабніше?Одного дня до палати увійшла Тетяна Ігорівна, його мати. Її сиве волосся було зібране в акуратний пучок, але очі, повні сліз, видавали страх. Вона сіла біля ліжка, її руки тремтіли, коли вона взяла долоню сина

.— Сергію, синку… — її голос зірвався. — Навіщо тобі це? Ця робота… Вона тебе вб’є. Подумай про себе, про нас із батьком.

Соловей стиснув її руку, відчуваючи, як у горлі стискається клубок. Її слова боліли сильніше за рану.

— Мамо, я не можу зупинитися, — тихо сказав він. — Хтось мусить стояти між такими, як Шрам, і людьми, як ви. Це мій обов’язок.Тетяна Ігорівна зітхнула, її очі наповнилися сумом, але вона кивнула. Вона знала, що її син не відступить.

Після виписки Соловей повернувся до відділку, попри слабкість і біль, що нагадував про себе з кожним рухом. Його кабінет зустрів його знайомим хаосом: папки, карта з позначками, недопита кава. Бондаренко і Петренко чекали його, їхні обличчя світилися рішучістю.

— Сергію Петровичу, ми підняли нові дані по Павленку, — почав Бондаренко, розкладаючи документи. — Є сліди транзакцій на офшорні рахунки. І ще… кафе на Позняках, де бачили його людей, належить його підставній компанії.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍