Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

Він повернув голову і подивився на неї. Вона й далі стояла нерухомо під стіною. І вуста були розтулені так, що в них хотілося пірнути язиком, геть як тоді, коли витирала його волосся рушником.

Гітара якось сама опинилася на дивані. Ян підвівся повільно, але кроки до неї були швидкими, різкими. Один, два, три… Він дивився на її розтулені вуста, наче на маятник для гіпнозу, і піддавався впливу, легко піддавався.

Стефанія ледь встигла розплющити очі в ту мить, коли обидві Янові долоні вперлися в стіну обабіч її плечей. Але ворухнути язиком не встигла, нічого не встигла сказати — він захопив її губи. Нахилився — і захопив. Божевільно сильно, зненацька, так, що від подиву вона завмерла. Подив, раптова м’якість. Тепло і солод його губ.

То був непроханий, неочікуваний поцілунок. Секундний, але все ж поцілунок.

А потім вона оговталась. Щосили натисла на плечі Яна і відіпхнула.

Тишу розпанахав звук ляпаса.

— Збожеволів?!

Він опустив голову. Підніс руку і якось невпевнено торкнувся пальцями червоної щоки.

— Так, здається, збожеволів.

А коли підняв очі на Стефанію, вона дихати не змогла — забило дух. Ці його очі, відтінку яких все не вдавалося зрозуміти, зараз були вогняні. Палали і затягували у своє багаття. Їй різко зробилося спекотно. Відвернулася й глибоко вдихнула. Лише за хвилину, вирівнявши голос, змогла сказати:

— Вдамо, що цього не було. Спробуєш повторити — можеш забути про співпрацю.

— Співпрацю? То вона буде? — Ян спитав так, наче не вірив почутому. — Виходить, тобі сподобалося?

Йому здалося дивним й далі викати їй після поцілунку, тому перейшов на ти. Він стояв, дивився на її напружену спину і все не міг оговтатись від дотику губ до губ. Нехай це був неусвідомлений порив, але навіть при здоровому глузді й тверезій свідомості Ян не міг про нього шкодувати. Якби Стефанія не зупинила, досі б її цілував.

Божевілля якесь.

— Це було добре. Дуже добре, — погодилась вона.

— То ми з хлопцями можемо розраховувати на цю пісню або іншу на твої слова?

— Ви з хлопцями — ні. — Стефанія повернулась і націлилась поглядом на розтулені в спантеличенні Янові губи, а тоді зазирнула в не менш здивовані очі. — Я не дам вірша для твого рок-гурту. Але персонально тобі дам.

— Тобто?

— Навіть не одного. Багато. Напишу нові, якщо треба.

— Про що ти? — спитали не так його губи, як міжбрівні складки і насуплене чоло. 

— Яке в тебе прізвище?

— Оласюк, — відповів здивовано.

— Не годиться. — Вона похитала головою, склала руки на грудях і зробила до нього два кроки. Замислилась, дивлячись кудись у його груди. — Ян… Січневий хлопець… Знаєш, як німецькою буде січень?

— Так само як англійською? — припустив він, зовсім спантеличений.

— Схоже. Januar. Януар… “Р” майже не вимовляється. Ян-уар… Ян… Нуар? Ян Нуар. Як тобі таке псевдо?

— Стефаніє, я не розумію, до чого ти… ви ведете! — Голос Яна став трохи гучнішим. — Поясніть, будь ласка.

Вона подивилася йому прямо у вічі і чітко, по слову прокарбувала:

— Я пропоную тобі стати сольним виконавцем і співати пісні на мої тексти. Якщо погодишся, я допоможу не тільки текстами. Мій давній друг має свою студію звукозапису. Маю знайомих у сфері продюсування і організації заходів, концертів. Менеджмент, просування, піар — не нові для мене сфери, я багато чому вчилася, коли стала головною редакторкою видавництва. З тебе потрібно все те, що я щойно почула — прониклива музика і твій голос. Ну, й обличчя, звісно. Ти не красунчик, але харизматичний, готова побитися об заклад: за тобою бігатимуть натовпи фанаток...

— Заждіть… Ні, зажди. Ти хочеш, щоб я покинув гурт? Ми з хлопцями шість років разом граємо!

— І? Які у вас успіхи за ці шість років? Ви нічого не добилися, і ти вже мав би зрозуміти, що варто щось змінювати. Я пропоную тобі скинути баласт, от і все. Чи ти мрієш решту життя грати в цій запилюженій коморі?

Ян заплющив очі. Потер чоло. Аж ніяк не був готовим почути те, що почув. Чи мріяв він про сольну кар’єру? Не мріяв, бо не наважувався мріяти. Але хто при здоровому глузді від такого відмовиться?.. Проте хлопці… Він не може з ними так вчинити.

Чи може?

— Я не чекаю відповіді вже. Можеш трохи подумати. — Не зводячи з нього погляду, Стефанія зробила два кроки назад, в бік дверей. — Але не зволікай з відповіддю. Я не чекатиму довго, можу знайти якийсь інший цікавий для себе проєкт.

— Я подумаю.

Ян розплющив очі і смикнув підборіддя вгору. Його гордий, набундючений погляд мав би показати, наскільки він розчарований, навіть ображений пропозицією покинути друзів. Але Стефанія бачила просто хлопця, якому самолюбство не дозволяло одразу кинутися на спокусливу приманку.

Від хвилювання його руки самі почали нишпорити кишенями джинсів і худі, аж доки не знайшли цигарки. Закурюючи, Ян не зводив зі Стефанії погляду і навіть не подумав спитати, чи не завадить їй дим, дарма що годину тому провітрював приміщення, щоб не тхнуло.

Вона мовчки спостерігала за вогником його цигарки. Усміхнулася якимось своїм думкам і ще позадкувала до дверей, але різко завмерла, коли позаду почувся скрип, сміх і голоси.

— Відчинено, мабуть, Ян є… — горлав хтось. — О, стійте, цитьте… Він, здається, привів якусь дівк…

Стефанія озирнулася і побачила трьох хлопців, які штовхалися у дверях, але не заходили.

— Ой, вибачте, — пролепетав тим самим голосом хлопець у шапці з бонбоном. — Добрий день.

— Привіт, хлопці. — Вона кивнула і, не зважаючи на новоприбулих рокерів-невдах, повернула голову до Яна. — Чекаю твого дзвінка.

Хлопці зайшли всередину, обступили Яна, не припиняючи витріщатися на Стефанію. Він зробив затяжку і випустив цілу хмару диму, розглядаючи крізь неї жінку, що виходила у двері.

— Це ж Стефанія? Вона дасть нам пісню? — шарудів над вухом Макс.

— Чому вона тут? Що ти тут з нею робив? — бубонів Олекса, крутячи головою.

— Типу не ясно шо! Те, що й завжди, — грав, — гиготів Ігорко, від якого тхнуло якоюсь новою травою.