Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

3. СОЛЬно

Відчуття було таке, наче він читає чийсь щоденник. Від рядків, як від чужої білизни, хотілося соромливо відвести погляд. Надто інтимним здавалося все там написане. Ян мазнув поглядом по кількох віршах, а тоді відкладав нотатник. Дивився скоса, шкодуючи про свою авантюру, але відступати було нікуди.

— Подивись на рейтинг Spotify, — бубонів, нагадуючи собі, чому взагалі випросив вірші у Стефанії.

Була, щоправда, одна дивина: в піснях Нявки, Самойловича і того третього хлопця лірика й близько не була настільки особистою, там не відчувався аж такий сердечний надрив. А тут… наче сповідь жінки про її найглибші почуття.

Його дивувало й захоплювало, що Стефанія ввірила йому настільки особисте. Тож не було іншого шляху, як зробити все, щоб не розчарувати її.

Ян працював над музикою поза репетиціями в ті хвилини, коли не було нікого з хлопців. Вони не запитували, чи ходив він до Стефанії, а він вирішив не розповідати поки що. Ця її дивна вимога, щоб працював над музикою сам, збивала з пантелику, але, мабуть, була пов'язана з інтимністю віршів. Певно, вона не хотіла, щоб четверо незнайомих хлопців чіпали її нотатник.

Ян втішав себе тим, що коли напише мелодію, яка Стефанії сподобається, вона дозволить їм з хлопцями покласти на музику кілька своїх текстів.

Він обрав один з останніх і найменш лірично-сопливих віршів у нотатнику. Той, який можна було заспівати від чоловічого імені і в якому не було надміру інтимних зізнань.

— Це більше на романс схоже, ніж на рок-баладу, — визнав після того, як у фінальний раз прорепетирував пісню перед приходом Стефанії.

Працювати над музикою довелося весь тиждень, аж доки нарешті все вдалося так, що залишився задоволеним. Він вибрав одну з тих численних мелодій, які грали на повторі в його голові. Причесав її, припасував до тексту, трохи погравшись з тональністю, — і готово.

За домовленістю, Стефанія мала прийти прямо сюди, в їхній з хлопцями “сарай”, щоб послухати композицію. Перед її приходом Ян навіть почистив від крихт диван і провітрив приміщення, щоб не тхнуло цигарковим димом. Нервувався, як першокурсник перед заліком.

І все ж перше, що вона сказала, зайшовши, було:

— А ви з хлопцями багато курите. І не тільки цигарки.

Ян підняв голову від гітари, на якій перебирав струни в задумі.

— Як ви почули?

Стефанія недбало стенула плечима.

— Я теж була молодою.

— Ви й зараз не стара.

— Це мало б бути компліментом? Дякую.

Вона промовила “дякую” зовсім буденно і покрутила головою, розглядаючи приміщення. Янові зробилося б соромно за стіни в яєчних лотках і убогість меблювання, якби він в цю мить не забув про все.

Стефанія була в бордовому пальто з туго затягнутим на талії поясом. З настільки туго затягнутим, що Янові здалося, наче вона зараз переламається в тому місці. Хіба їй не боляче? Хіба в дорослої зрілої жінки буває така тонка талія? А такі стрункі ноги?.. Чорні зовсім непрозорі колготки, чорні короткі чобітки на підборах… Не хотів, а задивився. Його серце цокало в такт її підборам, коли йшла по периметру приміщення і розглядала музичні інструменти. Пальці самі знайшли струни і почали награвати мелодію.

Вона повернулася на звук.

— Гратимеш на гітарі? Не на клавішах?

— Так. Я звик награвати на цій гітарі, коли працюю з музикою.

— Що ж, тоді слухаю.

Неквапом Стефанія наблизилась до дивана, на якому він сидів. Схилила голову до плеча, розглядаючи акустичну гітару, яка здавалася приблизно її ровесницею.

— Можна спитати перед тим, як зіграю? — Ян підняв голову, подивився на неї знизу вгору.

— Запитуй.

— Ті вірші… Вони всі про вас? Там просто є дати, деяким віршам десять, п'ятнадцять років… Ви писали про себе?

— Тебе це дивує?

— Ні. Просто… Якщо так, у вас, виходить, було багато романів.

Вона всміхнулася одним кутиком губ. Зробила ще кілька кроків і притулилася спиною до стіни поруч з диваном. Подумавши, відповіла:

— Більшість з них існували тільки в моїй голові. Останні шістнадцять років єдиною людиною, з якою я мала реальні стосунки, був мій чоловік… Твоя цікавість вгамована?

— Так.

— Тоді грай.

Ян облизав пересохлі губи і знову торкнувся струн. Обережно, легко. Бринькнув раз і другий, пристукнув пальцями по корпусу гітари, замовк. Повторив все ще раз, тільки вже виразніше, гучніше.

Стефанія стояла напружена, нагадувала одну з тих струн, на яких він грав. Вона нізащо не зізналася б навіть собі, але йдучи сюди, понад усе боялася, що він її розчарує. Боялася, що нічого в нього не вийшло. Боялася, бо якщо так — всі її плани, які крутилися в голові цілий тиждень, покотяться коту під хвіст. І тоді вона більше ніколи не почує музику січня.

Але Ян грав, і страхи відступили з перших секунд, щойно почала говорити гітара. Музика здалася їй тремтливою, вона не просто звучала, а вібрувала в повітрі, сколихувала простір навколо. А потім пролунав його голос… Медовий. Ніжний. З присмаком звабливої грайливості. І треба ж, при цьому то був голос не юнака, а молодого чоловіка, здатного торкнутися серця не тільки дівчини, а й дорослої жінки! Стефанія не розбиралася в музичних термінах, щоб визначити — співав він тенором чи баритоном, але надрив у кожному звуці, кожному слові чула.  

— …На нас, як на кнопки, тиснули, у плеєрі спогад гратиме… Для тебе півріччя — числами, для мене пів року — датами…

Вірш більше не здавався її власними словами. В Янових вустах він ожив і перетворився на чужу й незнайому лірику, але таку до сиріт пронизливу!

Він грав, співав, і в якусь мить Стефанія заплющила очі, притулившись потилицею до стіни. Пісня добігала кінця, і Ян востаннє повторив рядки, які зробив приспівом:

— Зв'язок обірвався, капостять, сміються вітри контужені… Ти — місце моєї слабкості, я — зона твого відчуження… Зона твого відчуження…

Гітара видала останні звуки і замовкла. Чути було тільки дихання. Важке дихання Яна, таке, як у людини, що чекає свого вироку. І тихе, ледь чутне дихання Стефанії, як в миті перед сном чи після блаженства.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍