Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

смарагдового кольору мішкуватому светрі забрав табличку і поставив замість неї перед Андрюсом філіжанку еспресо.

— Ça va?[62] — спитав привітно.

— Bien[63], — не замислюючись відповів Андрюс. — Et vous?[64]

Бармен стенув плечима, всміхнувся.

— Ça va, mais on a connu mieux[65], — сказав і відійшов до ­стійки.

Андрюс відчув занепокоєння, подумав, що він мав щось зробити, але не зробив. Збагнув: він не повісив по інший бік столу свій «золотий» ціпок. Усміхнувся і замість цього виклав із кишені куртки червоний пухнастий клоунський носик на ґумці. Все. Тепер він точно на роботі. Той, хто шукає клоуна, відразу його побачить. Помітить і винайме. Візьме на погодинний прокат, як велосипед або човен на Тракайському озері.

Андрюс прогнав сумні думки. Спробував налаштуватися на позитив. Ні, удача явно на їхньому боці. Просто вона не встигає приділяти їм більше уваги! Але принаймні вчасно з’являється щоразу, коли вони ось-ось впадуть. З’являється і підстеляє солому, щоб падати було м’якше!

Через наполовину засклені двері кав’ярні всередину зазирнуло сонце. За ним услід зайшла незграбно одягнена леді років п’ятдесяти. У джинсах і плащі кольору кави з молоком, із зеленою цератовою сумкою в руці.

— I do not speak French, only English![66] — повідомила вона Андрюсові, рішуче сідаючи на сусіднє крісло.

Андрюс мало не зареготав, почувши свою улюблену фразу в чужому виконанні.

Леді виявилася англійкою і спитала, чи може він із її чоловіком, котрий лежить у кардіології, грати в бридж? На жаль, цей потенційний заробіток пролетів повз Адрюса. У карти він не грав. Зате трохи пізніше поклав у кишеню сорок євро за дві клоунади в дитячому корпусі лікарні. І після цього зайшов до Поля.

— О! — зрадів хлопчик. — Візьми мій телефон і набери тата! — попросив він, кивнувши на мобільник, який лежав на тумбочці. — Там в останніх дзвінках написано французькою «papa»!

Андрюс набрав і підніс телефон до вуха Поля. Розмова французькою тривала кілька хвилин.

— Тепер ти з ним побалакай! — вказав підліток, глянувши на Андрюса.

Той підніс слухавку до скроні.

— Алло? Ганнібале?

— Я скоро під’їду! До зустрічі! — повідомив англійською татусь Поля.

Андрюс поклав телефон на місце.

— Що він сказав? — поцікавився малий.

— Що скоро приїде.

— І не вибачився? — здивувався хлопчик.

— А за що він має переді мною вибачатися? — погляд Андрюса висловив здивування.

— Він сказав, що ти більше не прийдеш! Ну, через те, що я тобі всі гроші з конверта віддав. Сказав, що коли людина втрачає домівку, то разом із житлом втрачає совість і перестає бути чесною!

Андрюс присів на крісло поруч із ліжком. Утомлено зітхнув.

— Ти що, розказав йому? — спитав він. — Він знає, що ми тепер бездомні?

Поль кивнув.

— Але ж це була таємниця!

— Даруй! Я забув! Татко вчора ввечері спитав про гроші з конверта. Я йому пояснив. А він із мене посміявся. «Ти його більше не побачиш! Хіба що на якійсь станції метро або під мостом!» — сказав.

Розгублена посмішка на обличчі Андрюса змінилася задумою.

— Ні, ми на дно не збираємося, — сказав він і сам здивувався ноткам металу, що несподівано прозвучали в його голосі. — Поки що у знайомого на яхті живемо, на каналі Бастилії. Але скоро знайдемо нову квартиру.

Очі хлопчиська округлилися.

— Оце так! — захоплено видихнув він. — На яхті?!

Андрюс кинув погляд на свій «золотий» ціпок, подарований Полю. Він так і стояв між тумбочкою і ліжком.

Хлопчик теж повернувся до нього.

— Татові він також сподобався, — сказав хлопчик, завваживши, куди дивиться Андрюс.

Ганнібал прийшов через півгодини, коли вони з Полем догравали третю партію в шашки. Традиційно вигравав підліток. Вони вже звикли грати по три партії, і реакція Поля на свої перемоги завжди розчулювала Андрюса. Перша перемога викликала бурхливу радість, друга — також радість, але вже набагато спокійнішу, а третя — якесь дивне розчарування. Так ніби він завжди після третьої гри починав здогадуватися, що Андрюс йому піддається.

Ганнібал повісив на вішак новеньке приталене пальто мишачого кольору. На правому рукаві — бирка з вишитим золотими нитками логотипом. Залишився в чорних, ледь помітно поблискуючих вузьких штанях і в сірому вовняному светрі з великими фіолетовими ґудзиками.

— Welcome back![67] — бадьоро привітав він Андрюса.

«Нічого собі! — обурився, але тільки подумки, Андрюс. — Можна подумати, я кудись утікав!»

Татко Поля поставив другий стілець поруч із ліжком сина і сів поруч із клоуном.

— Андрюсе, скажи йому, де ти тепер живеш! — попросив дзвінким голосом Поль.

— А навіщо? — Андрюс стенув плечима.

— Тоді я скажу! Адже це — не таємниця! — Поль втупився в очі Андрюса. Потім перевів погляд на батька. — Він тепер живе у знайомого на яхті прямо на Бастилії! — випалив на одному диханні.

Ганнібал багатозначно похитав головою і промовчав.

— Я сьогодні ненадовго, — сказав він після паузи. — У нас важлива зустріч у Міністерстві торгівлі Франції.

— Тоді я піду, — Андрюс підвівся, бажаючи залишити батька і сина вдвох.

На яхту Андрюс повернувся, коли сутеніло. Легкий вітерець гойдав «Надію». У кухонному закутку каютного простору, освітленого єдиною не надто яскравою лампочкою над мийкою, стояла коробка з розібраною лампою-обігрівачем. Мішель заходив сюди вдень і крім обігрівача залишив два слоїки із зеленим горошком і пакет із вермішеллю.

Андрюс насамперед, не знімаючи куртки, зібрав і ввімкнув лампу-обігрівач, а потім зробив собі чаю. Так і сидів, встановивши обігрівальну лампу ліворуч, майже над столом, щоб «світила» вона своїм теплом униз, безпосередньо на нього.

У вогкуватому прохолодному повітрі з’явився запах тепла, трохи дивний і лікарняний. Цей «теплий» запах нагадав дитинство, кабінет поліклініки, в якому стояли невеликі та смішні на вигляд апарати для лікування нежитю. Вони одночасно були формою схожі і на маленький пилосос, і на товстого іграшкового робота. Металеві, з особливою лампою всередині і з конусоподібною трубкою, що нагадувала слонячий хобот, звужувалася на кінці і дозволяла дотягнути світло від цієї лікувальної лампи до ніздрів.

«З цією штукою вночі точно не замерзнеш!» — подумав Андрюс.

Розділ 76. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

Ніколи раніше в своєму спокійному житті не переживала Рената стільки суєти та стресу, як у чотири дні, шо прослідували за «пропажею» кота Спамаса.

Мобільний Вітаса дзеленчав безперервно, щокілька хвилин. З першими абонентами Вітас був ввічливий і говіркий. Прислухаючись до балачок, Рената збагнула, що телефонували цікаві, випитували, чому кіт червоний; зверталися відповідальні жителі Анікщяя, щоб повідомити, на якій вулиці вони