Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

його бачили, але ніхто не дзвонив, щоб запропонувати повернути кота за винагороду. Це дивувало Вітаса, але анітрохи не дивувало Ренату. Жителі Аукштайтії, цього лісового краю Литви, в якому однією з перлин біля синіх вод річки Швентої стояло містечко Анікщяй, не мали ні звички, ні бажання бігати. Тим більше — за котом. Ось якби кіт сам зайшов до когось на подвір’я і — більше того — попросився своїм виглядом на нічліг, тоді б вони зателефонували, запропонували приїхати та забрати.

На моніторі ноутбука була відкрита сторінка місцевої інтернет-газети. Час від часу Вітас зазирав на неї, потім знову відходив і телефонував сам. Якимось робітникам, в якісь фірми. Здивована Рената слухала його запитання, які задавалися невидимим співрозмовникам, і з кожним новим запитанням, відповідь на яке вона чути не могла, дівчина все більше і більше впадала в паніку. «Ви зробили? Все готово? Коли привезете? Чому тільки до повороту? Тут хороша дорога!»

— Що відбувається? — нарешті набралася вона сміливості.

— Усе гаразд, можемо братися за справу, про яку я тобі, здається, вже казав! — заспокоїв її Вітас. — Будемо фарбувати домашніх тварин.

— А кому ти весь час телефонуєш? Що нам привезуть?

— Обладнання, фарби, інтер’єр салону. Ну, всіляке таке. І ще — все це будуть монтувати двоє хлопців із Каунаса. Кілька днів. Вони будуть жити у нас, поки працюватимуть. Ти ж не проти?

— А ти мене спитав? — засмутилася Рената, знову відчувши, що Вітас її має за дурепу, з якою не треба ні про що домовлятися.

— Я ж тобі казав, що мені легше показати, ніж розповісти! — юнак також спохмурнів. — Два-три дні потерпіти, і все буде готово! Я все це заради нас роблю! Ти ж не хочеш звідси їхати! Отже, я маю придумати, як заробляти гроші саме тут!

Вітас пильно зазирнув в очі Ренати.

Черговий телефонний дзвінок відволік його.

— Так, я вивісив оголошення! — казав він комусь роздратовано. — Де бачили? Біля аптеки? Дякую! Велике спасибі! Я зараз під’їду, може, він іще там!

— Ти не турбуйся! — Голос Вітаса став трохи добрішим, привітнішим. Погляд повернувся до Ренати. — Трохи метушні, але через три дні, щонайбільше — чотири, все буде зроблено! Хлопці приїжджають сьогодні під третю, каунаським автобусом. Треба зустріти!

Рената кивнула. Накинула куртку, вийшла надвір.

— Ну як ти? — спитала, зупинившись біля собачої буди.

Ґуґлас вискочив на сніг, заметляв хвостом.

Вона ніжно погладила собаку по загривку.

— Через півгодинки принесу тобі поїсти, — пообіцяла, взявши морду собаки в долоні й обернувши до себе. Ґуґлас віддано дивився їй у вічі. — Сьогодні у нас з’являться чужі, — сказала вона зосереджено. — Ти не хвилюйся! Вони ненадовго!

За обідом Вітас нарешті поділився своїми планами докладніше. Рената дізналася, що «салон краси» для фарбування домашніх тварин буде розташовуватися в коморі. Інтер’єр буде сучасним, із дзеркалами і ламінатом на підлозі, з освітленням та умивальником, з електропідігрівом проточної води, яку він знає як провести від свердловини з помпою до комори.

— А дрова? — спитала раптом Рената, згадавши, що в коморі зберігається чималий запас дров, заготовлений ще Йонасом.

— А що дрова? Там повно місця! Я вже трохи їх відсунув!

Уже з горнятком чаю в руці Вітас укотре зазирнув у монітор ноутбука і радісно вигукнув:

— Ура! Спрацювало!

— Що спрацювало? — спитала Рената, втомлена дивуватися.

Він поманив її жестом руки.

На місцевому новинному сайті з’явилася новина: «Загадковий червоний кіт помічений на околиці Анікщяя».

— Це початок! — самовдоволено прокоментував Вітас. — Ще кілька днів, і про нас дізнається весь район!

Рената хотіла було тут же поставити йому кілька каверзних, іронічних запитань, але стрималася. Згадала, що через годину треба їхати зустрічати автобус із Каунаса, забирати додому робітників, котрі будуть перетворювати дідову комору на щось, вигадане Вітасом.

Хлопцям, котрі приїхали в Пієнаґаліс на дводенні заробітки, довелося тримати свої важкі наплічники на колінах. У багажник помістилися тільки два саквояжі з інструментами. Гострі коліна одного з них упиралися в спинку сидіння Ренати.

— У нас будинок із двох половин, ви будете спати на порожній, — пояснював їм дорогою Вітас.

Рената кинула на нього невдоволений погляд. Знову він не порадився з нею, не попросив дозволу! Це ж її будинок, і та половина, яку він назвав порожньою, також її, її і діда Йонаса!

Коли доїхали, господиня поміняла на ліжку діда білизну, постелила чисту.

Хлопці курили біля «фіата», не звертаючи увагу на Ґуґласа, що мовчки спостерігав за ними з будки. Курили та розглядали будинок, розглядали його, примружившись, і обмінювалися репліками, які Рената, зазирнувши у двір через вікно на половині діда, чути не могла. Але вона помітила в їхніх жестах і поглядах якусь зверхність, іронію.

«Навіщо було їх кликати з Каунаса? Що у нас, в Анікщяї, своїх будівельників немає?» — обурилася вона.

Раптове роздратування змусило її різко відвернутися від вікна. Погляд помандрував у дідову спальню з щойно застеленим ліжком. Вона повернулася туди. Зупинилася перед вазою з прахом Йонаса. Згадала, що хотіла її прибрати кудись. Зиркнула на завузьке підвіконня одного з вікон спальні, захованого за щільною завісою, що майже не пропускала денне світло. Там уже стояв старий дідів будильник. «Стояв» у всіх сенсах. Будильник був механічний, і дідові, мабуть, просто набридло його накручувати. Тому він його туди, за фіранку, й засунув. Або, може, будильник зламався? У будь-якому випадку, на підвіконня його заховав дідусь, і рухати його з місця, обраного Йонасом, вона б не посміла. А ставити вазу поруч із зупиненим колись будильником також здалося якось неправильно.

— Гаразд, нехай поки що стоїть тут! — вирішила Рената, знову озирнувшись на тумбочку біля ліжка.

Але руки свербіли. Хотілося щось зробити, щось тут змінити. Навіщо? Та для цих двох хлопців із «міста чортів», аби вони не сміялися над її будинком!

Погляд упав на підлогу. Зелена «чорна скринька» в кутку спальні зі старим дротом, що лежав поруч, і такою ж старою виделкою, цього разу не викликала у Ренати негативних емоцій. Скринька мовчала, як і належиться будь-якій звичайній скриньці.

— Ну що, ти їм постелила? — почула дівчина голос Вітаса, котрий зазирнув із коридора у вітальню діда.

— Уже! — відповіла вона і швидко присіла навпочіпки, схопила чорну пластикову виделку і засунула її в розетку.

Після цього хитро всміхнулася. І покинула половину діда Йонаса, щільно зачинивши за собою зелені двері.

Вітас знову теревенив по телефону. Промовляв нервово, підвищував голос.

— Поїдемо зустріти фургон, він не місцевий і