Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Розділ 44

Я йду боса пустельним коридором із металево-графітовими стінами, освітленим світлодіодами, яскравими до різі в очах. Тонка сукня зовсім не гріє, і мене трясе від холоду. Крижана підлога до оніміння морозить ступні, але набагато страшніше відчувається холод тривоги, що скувала мою душу. Я знаю цей коридор. Це міжзоряник А-атона. Той самий Сірекшу, на якому він літав у сектор цинотів, щоб подивитися на їхній екзотичний товар із закритої планети Земля. Той самий, на якому привіз мене до імперії… Той самий, на якому він полетів до ранвішів.

Тільки... де сам А-атон? Де його команда?

Я маю знайти свого се-аран. Йому загрожує небезпека. Відчуваю це всім серцем.

Змерзло обхопивши себе за плечі, прямую до дверного отвору, що з'явився попереду, звідки видно якісь червоні сполохи, що здаються кислотно-отруйними в холодному освітленні. Пам'ятаю, минулого разу, коли я проходила з А-атоном повз ці двері, там були військові, дивилися на мене. Може, й зараз хтось є? Може… навіть він сам?

Крок за кроком підходжу дедалі ближче. І серце все сильніше стискується від нестерпного передчуття біди.

Перший труп я бачу ще здалеку. Здоровенний ашар у формі імперського джа-ана, з графітово-чорною шкірою, що посіріла на обличчі… він лежить майже біля самих дверей командного відсіку.

Паніка накриває із головою. Серце тепер б'ється десь у горлі, а перед очима все пливе.

Але, проковтнувши колючу грудку, я все одно підходжу ближче, щоб побачити все помешкання… вже здогадуючись, що відкриється моїм очам. З кожним кроком жах все більше сковує мене по руках і ногах, стискає легені, змушуючи в паніці даремно хапати ротом крижане повітря... Вони всі мертві.

Під стелею спалахами блимають червоні вогні, висвітлюючи все кривавими відблисками. Тіла джа-анів, ашарів та кількох на-агарів у хаотичному порядку лежать по всьому відсіку. Хтось біля пультів керування. Хтось на підлозі.

Але мої очі гарячково вишукують лише одного єдиного чоловіка. Мого.

Я помічаю А-атона не відразу. Він сидить у кріслі за центральним пультом. І мені видно тільки білошкіру долоню, що кволо повисла з підлокітника.

− Володарю, − зривається з моїх губ схлип, коли я всім своїм єством кидаюся вперед. До нього.

Потрібно побачити, хто там, і переконатись… Нехай це буде не він. Хай не він...

Він.

Мій світлий се-аран виглядає застиглою статуєю. Скляні, згаслі очі дивляться вперед. Груди не здіймається від дихання… Я не відчуваю його. Зовсім. Тільки безпросвітну чорну діру, що розростається в грудях і біль, що спалює мене вщент.

Ні! Ні! Я не хочу. Так не має бути! Я не можу ще і його втратити.

− Мій пане. А-атон. Будь ласка, − хапаюся за крижану руку. Притискаюся до широких грудей, намагаючись почути таке рідне биття під щокою. Беззвучно плачу: − Просніться. Я вас благаю!

Але у відповідь лише тиша та холод. Лише на голографічній, розкресленій якимись лініями та символами, панелі перед ним одна за одною спалахують червоні точки, що наближаються до кількох синіх.

− Поверніться до мене! Ви обіцяли! Я чекаю, чуєте? − від болю, що роздирає душу, вити хочеться. Вхопившись за кітель А-атона, трясу його, як навіжена, надриваючись і божеволіючи. – Я скучила та кохаю… я не хочу без вас! Будь ласка! Ні! Ні! Прокиньтеся!

− Ліно, прокинься! − вривається в мою свідомість різкий наказ.

І мене буквально видирає із цієї реальності чужою волею. Щоб наступної миті я усвідомила себе заплакану в руках Са-оіра. У нашому ліжку. В палаці.

− Заспокойся, Ліно. Що б тебе не злякало, це всього лише сон, − умовляє мій темний се-аран, притискаючи до своїх грудей і гладячи по голові. − Все добре, − я навіть відчуваю ніжний поцілунок у маківку.

Але отямитися не виходить. І повірити, що це був просто сон, теж. Занадто реальним я все відчувала. Занадто сильним був цей біль і страх втрати.

Але ось я тут. А мій світлий Володар десь там, неможливо далеко на своєму кораблі. І мені дуже страшно за нього. Так, що все всередині обмирає і не хоче заспокоюватися полегшенням від розуміння нереальності побаченого. Все в мені кричить про небезпеку. Попереджає.

− Там був ваш брат… він ніби спав з розплющеними очима. І всі довкола мертві. І якісь червоні крапки на панелі блимають. Холодно довкола. Підлога крижана і повітря. Все таке реальне. Будь ласка, зв'яжіться з Повелителем А-атоном. Я маю побачити, що він живий. Будь ласка, − я змушую себе відірватися від безпечного укриття в обіймах Са-оіра і з благанням подивитися похмурому чоловікові в очі. − Будь ласка. Мені страшно за нього. Я відчуваю… біду.

Проходить, здається, ціла вічність, поки Са-оір зважує моє прохання. Його тіло напружене, а в емоціях дикий шквал чогось божевільного, темного, страшного.

− Ти розумієш, що це може бути просто сон? − вимовляє він гранично рівно, ні жестом, ні мімікою, ні тоном не видаючи того, що відчуває. − Мі-ічан описав твою нервову систему, як дуже збудливу і схильну до впливу гормонального фону. На тебе могло так вплинути те, що я розповів тобі вдень. Ми з братом дуже пов'язані. Я відчув би його смерть.

− Я розумію… але не можу заспокоїтись, не можу не бачити його порожні мертві очі, мені боляче в душі так сильно, що, здається, ніби серце зараз зупиниться, і я сама помру. Будь ласка, − прошу хрипко, навіть не намагаючись ховати сльози, що струмками течуть по моєму обличчю.

Са-оір більше не намагається мене в чомусь переконати. Лише мовчки проводить пальцем по браслету, щоб викликати брата на зв'язок.

І нічого не відбувається.

Минає хвилина, дві, знову вічність… Лайнувшись, темний Повелитель, тепер уже пробігається пальцями по браслету, набираючи якусь комбінацію… і знову нічого.

Серце в грудях ціпеніє від жаху, подібного до смерті. І я майже не помічаю, як Са-оір швидко зсаджує мене з колін, щоб підвестися. Перед ним спалахує голографічне зображення якихось зведень, цифр, символів, незрозуміла мені термінологія.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍