Читати книгу - "Сьома команда, Діана Козловська"

Частина 37. Фінал, який обираємо ми.

Невже ось такий кінець наших пригод?

Я крокую поруч з мамою до знайомої актової зали, яка вже здалека мерехтить яскравими вогниками та різнобарвними прожекторами. Алеї прикрашені настільки вишукано та урочисто, що кожен, проходячи ними, неодмінно відчуває себе у надзвичайній казці! Однак чому вони не чарують мій погляд як вперше, коли ми прямували ними з хлопцями та Какаші? Чому якесь дивне й неприємне відчуття дряпається десь глибоко всередині мене? Начебто… все ж добре? Має бути добре! То чому я переконую себе в цьому?

— Ви не бачилися з друзями декілька тижнів, — спокійно говорить мама, даруючи лагідну усмішку, — певно, ти трохи нервуєш, люба? Це мине.

Вона лагідно торкається моєї спітнілої долоні та стискає її, аби трохи заспокоїти моє хвилювання. Проте чому моє тіло настільки дивно реагує? Чому в мене аж в горлі пересихає так, що доводиться прокашляти перш ніж почати розмовляти?

— Я виглядаю настільки знервованою? — відповідаю я питанням на питання, поправляючи тремтячими пальцями комір сорочки.

Випускники Конохи традиційно вдягають в цей день повний комплект шкільної форми, адже це останній раз, коли ми носитимемо її в стінах закладу, який стільки років вважали своїм другим домом. Мебукі зупиняється, аби поправити мій піджак та емблему школи, яка трохи з’їхала набік. Мама зазирає мені в очі, на мить затихаючи й уважно вивчаючи вираз мого збентеженого обличчя, після чого зітхає з якоюсь незрозумілою для мене важкістю.

— Все нарешті скінчилося, донечко, — з ноткою суму промовляє моя матір, стискаючи губи, аби стримати свої емоції. — Скоро все мине, наче кошмарний сон, про який ти дуже скоро навіть не згадаєш.

Це мало б заспокоювати, однак, через її слова моє серце стискається від болю та прикрості. Чому? Чому все має зникнути, наче ніколи не було «нас»: сьомої команди, яка стала мені родиною? Наші пригоди зникнуть зі світанком, немов це все був лише дуже довгий та яскравий сон? Чому я маю прокинутися й забути про все, що зі мною сталося?

— Але я не хочу забувати! — схвильовано викрикую я, приголомшуючи Мебукі. — Ви розділили нас… я не розумію, мамо! Клан Кетсукі не становить більше загрози, чи не так? Ви ж розібралися зі всім? Тоді чому ми не можемо спілкуватися?..

— Це травматичний досвід, — перебиває мене Мебукі, роблячи вираз обличчя доволі суворим, — навіть, якщо ви й відчуваєте себе дорослими! Ця дівчина загралася у свої божевільні ігри! Господи, дитино, тебе ж побили через її наказ! Вона дуже довго маніпулювала вами, змушувала бігати вночі лісом та ще й підсипала снодійне у воду! Ви перебували в постіній напрузі й багато твоїх товаришів ще й досі відвідують психотерапевтів! Коли ви побачитеся на сцені… можливо, ви згадаєте той неприємний досвід, який, на жаль, надовго вкарбувався у вашу пам’ять! Ваші батьки та опікуни намагаються зробити для вас все якнайкраще! — Мебукі замовкає, витримуючи паузу, аби зібратися з силами та продовжити: — Ми прагнемо, аби ви відмовилися від гранту! Тому я тягнула до останнього з цією розмовою, адже ти маєш доволі впертий характер! Я повторю ще раз. Сакуро, я хочу, аби ти відмовилася від гранту, коли тобі це запропонує пан Джирая!

Вона дивиться мені прямісінько в очі, наче намагається загіпнозувати та підкорити своїй волі. Та що з нею не так? Спершу вона силою змушувала мене відвідувати цього дивного чоловіка — психотерапевта, який мав настільки дивний вигляд та манеру спілкування, що здавалося йому й самому вкрай необхідний фахівець-колега! До цього всього вона ще й відібрала в мене всі гаджети, аби я не спілкувалася зі своїми друзями, мовляв, що мені потрібен час! Час для чого?! Я геть не розумію якого біса я маю відмовитися від того, що вважаю для себе необхідним!

— Що? — з відразою до її слів вигукую я. — Ти ж це несерйозно? Мамо?! Весь цей час ми змагалися саме за це кляте місце в його університеті! І хлопці… я не можу покинути свою команду!

Ось вона… залізна леді Харуно! Коли я ладна на стіну лізти від гніву та несправедливості, вона навіть не зважає на мої почуття! Мати обережно озирається довкола, переконуючись, що ніхто не почує цю очевидну сварку між нами. Мені здавалося, що наше спілкування нарешті починає налагоджуватися! Весь цей тиждень вона здавалася доволі турботливою, й місцями навіть занадто!

— Учіха та Узумакі, вірно? Ці бідолашні діти лишилися батьків ще в ранньому дитинстві, — спокійним тоном говорить Мебукі, наче не відчуває з яким обуренням я дивлюся на неї. — Їхні опікуни так само наполягають на відмові від гранту. Доню, тобі слід дещо зрозуміти щодо дорослого життя. — Вона награно усміхається до мене, наче відіграє роль турботливою матусі, а не намагається насправді бути нею. — Дитячі мрії, переконання та сліпа віра в людей… рано, чи пізно, але ти неодмінно розчаруєшся в тому, що вважала неймовірно важливим та неприпустимим у зраді. Вони обидва не вступатимуть з тобою в один університет, адже між батьками існує домовленість. Це останній раз, коли ви бачитеся з учасниками цього божевільного іспиту. Я не хотіла тобі про це говорити сьогодні, аби не зіпсувати випускний вечір, проте, ти не залишаєш мені іншого вибору. Я не хочу, аби ти уткнула якихось необачних дурниць! Та чомусь мені здається, що все саме до цього й прямує…

— Мамо! — не витримую я, — досить керувати моїм життям!

Я відчуваю таку пекучу лють, що здається в моїх легенях замість кисню палає несамовите полум’я! Чому ця жінка така непробивна та непідступна? Хіба вона не розуміє, що позбавляє мене найціннішого? Якщо вона й вважає це помилкою, то це лише моя помилка! Мені жити з усіма наслідками свого рішення!

— Наразі те не розумієш мене, — суворо промовляє матір, звужуючи погляд очей, — але настане день, коли ти подякуєш мені за це жорстке та принципове рішення!

До нас наближаються декілька моїх однокласників зі своїми батьками — гарними знайомими Мебукі, тому замість того, аби прокричати щодуху через своє невдоволення, я стискаю кулаки й мовчки втуплюю очі на матір. Вона вітає подруг усмішкою, від нещирості якої мене аж вивертає! Ця сталева жінка починає спілкуватися з чужими для мене людьми з такою легкістю та радістю, наче наша попередня розмова не мала для неї особливого значення! Мене примусово повертають в самий початок, змушуючи забути те, якою я стала! Їм потрібна та зручна й слухняна дівчинка, яка ніколи нікому не заважала, але її вже не існує!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍