Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Глава 33: Привид минулої втрати

Коридори лікарні тяглися холодними тунелями, освітленими стерильним білим світлом, що мерехтіло, наче живий організм, намагаючись приховати те, що не підлягало розумінню. Меліса йшла швидко, її тонкі підбори видавали чіткий, майже ритмічний цокіт, що розбивався об стіни, повертаючись до неї відлунням. Її погляд був спрямований вперед, але в думках вона все ще перебувала в тому кабінеті, де Гарольд Вайсс, з його важким, майже непроникним голосом, просив її залишитися поруч із Габріелем.

Карла Вайсс, хоч і з помітним небажанням, розкрила їй правду. Правду, від якої в душі Меліси зародилося щось схоже на страх. Вона дізналася, що Габріель був не просто пацієнтом, не просто жертвою хвороби — всередині нього дрімала сутність, яку не можна було пояснити лише фізіологією чи психіатрією. Це була темна, невідома частина його свідомості, яку лікарі роками стримували, обмежували, ховали за експериментальними коригуваннями пам'яті.

Ідея випробувань над людською підсвідомістю завжди цікавила її. Але тепер, коли вона бачила їхню справжню ціну, коли розуміла, що вони не просто стирали травматичні спогади, а знищували цілий фрагмент особистості, щось у ній ламалося. Лікарі виправдовували свої дії благими намірами — вони зробили його безпечним для суспільства, але якою ціною? Габріель став оболонкою, пустою і бездушною, наче скляна статуя, позбавлена внутрішнього світла. Його власна душа, розірвана на частини, залишила в ньому лише біль, який ніколи не знайде виходу.

Меліса зупинилася перед дверима палати. Вона вдихнула, але повітря здавалося важким, ніби весь коридор раптом став камерою без виходу. Її рука тремтіла, коли вона торкнулася металевої ручки.

Що, якщо він вже не той Габріель, якого вона знала?

Ця думка була отруйною, і вона знала це. Вона ненавиділа страх, але зараз він впивався в її свідомість, підточуючи рішучість. Якщо його справжня сутність повернулася, чи не означає це, що все, що вона відчувала до нього, було лише ілюзією? Ті моменти, коли він дивився на неї з сумною посмішкою, ті тихі розмови, які відчувалися справжніми — хіба це теж було лише наслідком експерименту?

Вона заплющила очі, ненадовго занурюючись у темряву власних думок. Їй потрібно було дізнатися. І вона дізнається.

Зробивши крок уперед, Меліса відкрила двері.

У палаті панувала тиша, що віддавала дзвоном у вухах, немов натягнута струна, яка от-от розірветься. Холодне стерильне світло падало з ламп під стелею, розтікаючись блідими відблисками по металевих конструкціях ліжка та білих простирадлах. А в центрі всього цього — він.

Габріель.

Його постать була розслабленою, навіть лінивою, але очі... Очі були чужими. Два блакитних зіниці, мов розбитий лід, впилися в неї, вивчаючи, ніби вона була цікавою, проте малозначущою деталлю навколишнього світу. Спочатку — просто погляд. Важкий, пронизливий, майже механічний у своїй беземоційності. Але в ньому було ще щось, щось неявне, щось, що вганяло голки в шкіру й змушувало дихання стати уривчастим.

Меліса відчула, як по її спині пробіг холод.

Габріель сидів на ліжку, тримаючи в руках книгу. Його пальці ледь торкалися сторінок, ніби він її не читав, а просто використовував як атрибут, як ілюзію нормальності, що повинна була приховати справжню сутність того, що відбувається.

Спершу він мовчав, лише дивився. Тиша була майже нестерпною, вона витягувала щось із простору між ними, спресовуючи повітря в щось невидиме, але відчутне. Потім, коли ця мовчазна напруга досягла критичної межі, губи Габріеля скривила усмішка.

Штучна.

Майже карикатурна.

— Привітики, Мелісо, — голос пролунав дзвінко, надто дзвінко для цього простору, а відтінок награної безтурботності в ньому був таким очевидним, що всередині неї щось зламалося.

Ось воно.

Той страх, що жеврів у її серці, тепер розцвів у всю силу. Він справді змінився. І не просто змінився — став кимось іншим.

Меліса відчула, як пальці стискаються в кулак. Її губи ледь тремтіли, але вона змусила себе зімітувати ту ж саму фальшиву легкість, з якою звернувся до неї він.

— О, так, Габріеле, привіт, — її голос зрадив її. Напруга, що жила в ній, проривалася в тональності, у відтінках інтонації, в кожному маленькому поруху.

Він помітив. Вона це знала.

І від цього холод у грудях став майже нестерпним.

Лікарняне крісло виявилося жорстким, дерев'яні підлокітники були холодними на дотик, немов давно залишеними в тіні. Меліса сіла, схрестивши ноги, намагаючись зберегти легку невимушеність, хоча всередині неї заворушився тривожний звір. Гарольд сказав їй бути собою. Бути тією ж, ким вона була для Габріеля раніше. Вона мала стати якірною точкою, ниткою, що прив'яже його до реальності, допоможе повернутися.

Але той, хто сидів перед нею, не здавався людиною, яка загубилася. Він здавався людиною, яка нарешті прозріла.

Його блакитні очі не відпускали її ні на мить. Кожен її рух — як новий рядок у книзі, яку він перегортав поглядом, зосереджено, уважно, з певною відстороненою зацікавленістю. Але було ще щось. Ледь вловиме тепло, що спалахнуло в його грудях. Він відчув його, коли побачив її, коли помітив той знайомий червоний кардиган, що завжди здавався йому яскравою плямою в монохромному світі лікарняних стін.

Тиша тягнулася між ними, туга і напружена, поки вони одночасно не спробували розірвати її.

— Я хотіла...
— Я хотів...

Слова зіштовхнулися в просторі, змусивши їх обох замовкнути. Меліса нервово посміхнулася, нахилившись трохи вперед, але Габріель не відвів погляду. Його зіниці звузилися, а губи ледь помітно стиснулися.

— Так, Габріеле, ти хотів щось запитати? — її голос пролунав м'якше, ніж вона очікувала, але в ньому ще жевріла напруга.

Він нахилив голову, поглянувши на неї з-під лоба.

— Дещо мене турбувало, — його голос спершу пролунав низько, майже загрозливо, але згодом тональність змінилася, стала більш нейтральною, майже розважливою. — Де ви були весь цей час?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍